5 способів читати “Фелікс Австрія”: інтерв’ю DER STANDARD із Софією Андрухович

Ще у квітні “Сторінка” розміщувала інтерв’ю з перекладачкою роману “Фелікс Австрія”, а вже днями у DER STANDARD вийшов текст розмови Софії Андрухович із істориком, лектором та літературознавцем Герхардом Целлінгером довкола перекладеного роману, що вийшов німецькою під назвою Der Papierjunge.

Дебютний роман авторки газета вже назвала літературною сенсацією, і стрижневе – хоч прямо і не поставлене – питання звучить приблизно так: “Як це вдалося?”. Ми не наводитимемо все інтерв’ю, котре, зрештою, доступне в мережі, і спробуємо прочитати відповідь між рядків. Дискусія з Софією Андрухович унаочнює щонайменше п’ять способів читати її роман:

1. Як історичний роман про Австрію 1900-х років

З цієї інтерпретації починає Герхард Целлінгер, і вона цілком правомірна, адже, як визнає сама письменниця, їй хотілося окреслити рідне місто Івано-Франківськ – Станіславів – часів 1900-х років, його історію і тодішні звичаї, котрі вона перед написанням детально вивчала, його особливу ситуацію багатомовності (українська, польська, німецька, їдиш) та багатонаціональності. Однак хибно вважати, буцімто на цьому задум і завершується, буцімто “Фелікс Австрія” – продовження описаного Йозефом Ротом “міфу Галичини”. Якщо австрійський читач розраховує на історію з присмаком ностальгії за втраченою могутністю імперії, його очікування будуть зраджені, адже навіть назва роману – радше іронічне підваження утопії. Часто досліджуваний австрійськими науковцями “міф Галичини” в сучасному українському сприйнятті трансформувався, і це потрібно брати до уваги:


“Він присутній на Галичині, але не відіграє вирішальної ролі. Це, скоріше, настрій, спогад, що Галичина колись була інакшою. Але мушу сказати, що ми виносимо також користь зі спогаду про інші історичні епохи та інші долі. Природа цього міфу лежить на поверхні: після двох світових війн, після десятиліть радянського панування нам допомагає усвідомлення того, що життя в цій частині України колись геть інакше виглядало, що в ньому були відмінна культура й абсолютно відмінний дискурс, адже це дозволяє нам побачити самих себе зі зміненої перспективи”


2. Як роман про кохання та залежність

Справді, роман можна прочитати і як любовний роман, хоч і не “типовий”, не такий, котрий читач звик бачити у цьому жанрі:


“Це мала бути історія кохання або історія про різновиди кохання. І до того ж я воліла зробити відчутною нечіткість кордонів між коханням та залежністю, між покорою та використанням, між самопожертвою та зловживанням”


Це кохання двох дівчат, Стефанії та Аделі, пані та служниці, і в цьому почутті обидві щось набувають і обидві втрачають, обидві більше не здатні відокремити себе від іншої.

3. Як постколоніальний роман 

Трагедія цього кохання постає на політичному тлі: Стефа за походженням – колонізована українка, натомість Аделя належить до колонізаторів, вихідців із польських та німецьких родин. З цього погляду втрата ідентичності в їхньому коханні сягає непередбаченої глибини:


“Гадаю, механізм тут такий самий: на особистісному рівні, як і в стосунках між різними національностями або людей із відмінним соціальним статусом, це слушно також і для відносин між колонізаторам і колонізованим, між сильними та слабкими”


4. Як роман із подвійним дном

Іронія у назві – це вже подвійне дно, викриття невідповідності між омріяним та наявним. Але що, як сама оповідачка, Стефанія, живе в полоні однієї великої ілюзії, і жодному її слову не можна довіряти? До останніх сторінок із пожежею читач ладен дослухатися до сповіді її “я”, щоб нагло зрозуміти наприкінці, що оповідачка – єдина, хто вірить в красиву історію, якій підпорядкувала своє життя:


“Я написала історію, в якій слабкість, самотність та утиски приховані за прекрасним фасадом, поза легендою про кохання та взаємне розуміння. Я хотіла намалювати чудову картинку, цю прикрашену барвистим орнаментом ідилію, а потім раз по раз розхитувати її, раз у раз вказувати на її внутрішню напругу”


5. Як містичний роман

Німецька назва “Паперовий хлопчик” виводить на передній план персонажа, котрий від початку займає в романі неоднозначну роль. Німий і ніби безтілесний маленьких хлопчик Фелікс, котрим опікується Стефа, як зізнається авторка, був закладений у романі ще до роботи над ним, але визначити його місце в ньому не в змозі i вона сама.


“Цей хлопчик, Фелікс, був невербальною силою – не дивно, що він не здатен говорити. Хтось або щось суперечливе, оманливе, непояснене. Він відкидає і відштовхує, а водночас до нього відчуваєш симпатію. Він викликає бажання його любити просто тому, що це неможливо. Він – непрозора частина характеру. Щось пов’язане з таємницями та викривленнями”


Не тільки до дрібниць продумана автором багатошаровість роману, котру вважав “рецептом успіху” Умберто Еко, але й загадка, принципова невичерпність змісту та можливість подальшої інтерпретації, неочевидної самій письменниці і залишеної на розшифрування іншим, привабили українських читачів книжки 2014 року і захоплюють австрійських у 2016-му.

Переклад цитат із інтерв’ю – Ганни Гнедкової.

Текст інтерв’ю “Між коханням та залежністю” німецькою мовою – за посиланням.

Знайшли помилку? Будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Про автора

Ганна Гнедкова

Залиште свій коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: