“Де найкраще місце на землі?”

Кожен з нас може мати своє улюблене чи навіть декілька улюблених місць, можливо, вони змінюватимуться з року в рік чи кожні десять років.

Для українських школярів початкової школи навчальні посібники пропонують декілька схожих за тематикою віршів, де таке питання порушується.

Один з найпопулярніших – вірш Дмитра Павличка, в якому хлопчик запитує сонце, де найкраще місце на землі, і отримує чітку відповідь: «Там, де народився ти».

Не менш відомий вірш Платона Воронька, де вже журавель дає таку ж відповідь:

Ми спитали в журавля:

– Де найкращая земля?

Журавель відповідає:

– Краще рідної немає.

В Україні схожі вірші дуже популярні. І такі настрої в українських підручниках абсолютно зрозумілі. Адже, незважаючи на давню історію, Україна є молодою державою, яка намагається виховати підростаюче покоління патріотів-героїв, вірних синів і доньок. А судячи з подій останніх двох років – Майдану Гідності чи воєнних подій на сході України, – таких героїв багато. Непоодинокі статті у блогах українських письменників та поетів присвячені проблемі: «Чому я ніколи не зможу жити за межами України» і т.д., і пов’язані ці статті з тим фактом, що за останні двадцять років збільшилась кількість українських мігрантів у Західній Європі. Якщо ще двадцять років тому їхав радше хтось один із сім’ї заробити для цілої родини вдома, то в останні роки все частіше приїжджають молоді сім’ї з дітьми, деколи невпевнені, чи надовго, але проходять роки і вони залишаються тут. Все більше студентів після навчання не повертаються в Україну, як планували раніше, залишаються в тій країні, засновують сім’ї. Їхні діти виростають у багатомовному середовищі, бо кожен з батьків хоче передати частину себе дитині: у рідній мові, своїх цінностях, світосприйнятті, традиціях, вірі і т.д. Поняття рідної землі-Батьківщини для тих дітей стає дуже неоднозначне.

«Український краєвид»: Шльоссгоф, Нижня Австрія

«Український краєвид»: Шльоссгоф, Нижня Австрія, (с) Уляна Добріка

Найцікавіше стається, коли ці діти приходять в українську школу і навчаються там за підручниками, виданими в Україні. Там вони зустрічають, крім віршів Дмитра Павличка чи Платона Воронька, ще й Симоненкову настанову: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину» з вірша «Лебеді материнства». Вони покладені на музику, вивчені-перевивчені українськими школярами в Україні та за кордоном, вивчені до такої міри напам’ять, що рідко коли можна поставити це твердження під сумнів.

Як ми бачимо, українська дитяча література, а особливо поезія у підручнику початкової школи непоодиноко звертається до теми Батьківщини і, як вже традиційно склалось у класичних дитячих творах української літератури, пропонує єдине трактування Батьківщини: «найкраще місце на землі»; і досить парадоксально для закордонних українських дітей: «Україна в нас одна» (тут часто Україна у значенні Батьківщина), і де б ти не жив, не мандрував, не перебував, в Україні найкраще.

Вся поезія Шевченка, духовного поводиря українців у їхніх визвольних змаганнях, пронизана тугою за Україною: «Немає другої Украйни, немає другого Дніпра, а ви претеся на чужину, шукати іншого добра…» Проте не лише Шевченко, але й сучасні класики української літератури на сторінках дитячих підручників навчають (повчають, виховують, напоумлюють), що ніде немає щастя, крім Батьківщини. Наприклад, у вірші Ліни Костенко: «Синички з голоду намлілись: така зима, така зима, оце б у вирій полетіли, так Батьківщини там нема». У прозових текстах для дітей нерідко можна зустріти думку: навіть перелітні птахи повертаються на Батьківщину і там будують гнізда, виховують малечу.

Ті, хто покинув Україну, зрадив рідну матір, не знатиме спокою все життя, а іншого щастя не знайде. Як би добре тобі не жилось деінде, ти завжди будеш тужити за рідним краєм. В якийсь момент ти однаково згадаєш свій дім. Якщо ти справді патріот, любиш свою матір-Україну, то так само, як герой «Євшан-зілля» Миколи Вороного скажеш: «Краще в ріднім краї милім полягти, кістьми сконати, ніж в краю чужім й далекім в славі й шані пробувати».

Pixabay

Pixabay

Не лише поезія закликає українців загалом і підростаюче покоління зокрема любити Україну і залишатись вірними синами й доньками, але й сучасна пісня: «Я додому повернусь, не просто слова, тут є діда і прадіда сила…», «… одна любов на все життя, і Україна, бо в нас іншої [Батьківщини] нема…», «Ми попри біль ідемо в бій, і нас не вабить чужина, бо вірні ми своїй землі, бо Україна в нас одна».

Проблема і певний конфлікт стереотипів починається за кордоном, і нерідко у запитаннях дітей після схожих віршів: чому одні залишились в ріднім краї, «найкращім місці на землі», а «інші поїхали шукати іншого добра»? Як пояснити своїй дитині, що не все так просто, що її батьки не зрадники, що навіть на чужині залишаються українцями, що задля кращого майбутнього своїх дітей зважились на подібний крок?..

Найперше потрібно все роз’яснити для себе: Що таке Батьківщина? Що таке зрада? Чи насправді Батьківщина у кожного одна?

А це не так просто, бо ніхто не хоче бачити і трактувати себе в негативному образі. Щоб «виправдати» своє перебування за кордоном, що не «за шмат гнилої ковбаси […] рідну матір продали» (за Шевченком), потрібно вступити у конфлікт з певними ідеалами, цінностями, переконаннями, вступити в конфлікт з класиками української літератури, заперечити їм. “З-за кордону я можу більше зробити для України, ніж в Україні”. “Я не на постійно покинув Україну (навіть, якщо в мене громадянство іншої держави)”. Або ж навпаки: “Я не зрадив Україну, бо в мене український паспорт”. “Це не та Україна, за яку боролись мої діди-прадіди, там немає місця для мене…”

Дехто може навіть шукати в історії багато визначних українців, які жили і працювали в Західній Європі чи Америці, мовляв, і я, як вони. Або ж шукати слов’янське поселення у Німеччині, Італії чи Австрії – і стверджувати, що не просто так я тут, адже тут споконвіку були слов’яни-русини. [Майже] кожен має свою відповідь, але чи кожен нею повністю задоволений?

І якщо ми ще для себе шукаємо пояснень тієї нібито «зради» у нашому перебуванні за кордоном, то з дітьми ще складніше. Адже вони ростуть тут, а не в Україні. Для них Австрія, Німеччина, Італія чи Іспанія стають батьківщинами, Україна часто ж залишається Батьківщиною зі сторінок підручника, який вони колись закриють, передадуть молодшим, забудуть. Багато з них так само, як і зрештою їхні батьки після довголітнього перебування за кордоном, можуть стверджувати, що почуваються українцями в Австрії і австрійцями в Україні. Фактично, вже немає однієї Батьківщини, їх стає щонайменше дві, навіть якщо емоційне відношення до кожної з них відмінне.

Тут і виникає суперечність та конфлікт до традиційного в Україні і в українських підручниках зокрема уявлення про Батьківщину: людина може мати декілька Батьківщин, тих «найкращих місць на землі», і живучи в одній країні, не зраджувати тим іншої, бути багатонаціональним, з кожної культури почерпнути найкраще для себе, і своїм досвідом ділитись з тими, хто такої можливості не має. Бо насправді немає в світі жодної самобутньої культури: кожна культура виникала як конгломерат різних культур, поглядів, смаків, цінностей і т.д.

Батьківщина для багатьох – це сім’я, рідна мова, культура, традиції, друзі і родичі. Вона не завжди територіально обмежена, не для всіх вона та рідна земля, грудочку якої брали з собою наші прадіди, коли вирушали на чужину. У людей, що виросли на зламі політичних епох кінця 20 століття відношення до Батьківщини як рідної землі інше, бо вони вже часто не мали до тієї землі безпосереднього контакту, не сіяли і не орали, не працювали на землі.

Природа, джерело Pixabay

Природа, джерело Pixabay

На жаль, українські підручники і українська дитяча література загалом наразі (майже) не має відповідних творів, де б тематизувалось життя закордонних українців, незважаючи на те, що з кожним роком таких дітей стає все більше. І не лише для них, але й для тих українських учнів, що залишаються із сім’ями в Україні подібні теми були б, на мою думку, цікавими. Бо твердження «Найкраще місце на землі – там де народився ти» чи «Вибрати не можна тільки Батьківщину» багато дорослих і все більше дітей не готові сприймати як аксіому. Потрібні переконливіші аргументи і пояснення, щоб у подібні твердження повірити, аніж думка пташки чи сонця, які з небес бачить всі народи і країни, чи ніжність тополь з України, які своїм лоскотом пробудять тебе до життя – ці твори були написані в 20 столітті під впливом настроїв доби романтизму 19 століття. Слід додати, що в радянські часи Україна була відмежована залізною завісою від світової літератури і культури, тому єдиним ідейним джерелом залишались твори 19 століття. Чимало цих творів є для багатьох абсолютно неприйнятними у 21 столітті. Особливо, коли ми говоримо про закордонних українських дітей, які в західноєвропейських школах читають справді дитячі твори. Схожі патріотичні вірші потрібно, на мою думку, вивчати у старшій школі як визначну літературну спадщину, але занадто рано у молодшій.

Знайшли помилку? Будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Про автора

Уляна Добріка

Філолог за освітою, педагог за покликанням. Життєве кредо: «З видимого пізнавай невидиме» (Г. Сковорода)

Залиште свій коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: