Книжкова шафа: Кларісе Ліспектор “Час зірки”

Коли писала про Гелен Сіксу, вже знала, що колись обов’язково напишу про Кларісе Ліспектор, «янгола» Гелен, як вона називає її у «Прометеї». Уже замовила дещо в бібліотеці, аж тут «Час зірки» вийшов українською у перекладі Ярослава Губарева. А найкращим було те, що «Видавництво Анетти Антоненко» продає не тільки паперові, а й електронні версії книжок, тож батькам навіть не довелося пересилати мені подарунок поштою до Відня: я замовила його на сайті й отримала миттєво.

Зізнаюся, наразі мені читати чомусь дуже лінь, тож якщо книжці не вдається «схопити» мене з перших сторінок, вона відставляється назад на полицю до кращих і продуктивніших часів. Ліспектор не намагалася мене «вхопити». Якраз навпаки: завела в лабіринт фактів і залишила там із ниткою Аріадни в руці, з якої вона на виході, прямо під час мого блукання лабіринтом, виробляла текст оповіді. За відчуттями приблизно так.

Ця історія бентежить мене, і я прекрасно розумію, що кожен прожитий день — це день, украдений у смерті. Я не інтелектуал, я пишу тілом. І те, що я пишу, — немов вологий туман. Слова — це звуки тіней, що перетинаються, це сталактити, це мереживо, це органна музика. Я не наважусь на гучні слова щодо неї — вібруючої та безмежної, хисткої й таємничої, її контратон — низький і могутній звук болю. Allegro con brio. Спробую перетворити вугілля на золото. Я розумію, що затримую цю історію та граю в мʼяч без мʼяча. Факт — це дія? Присягаюся, цю книгу написано без слів. Це — німа світлина. Це — тиша. Ця книга — запитання.

І якщо дозволити собі ще одну міфологічну алюзію, то текст цей тчеться вдень і розпускається вночі безліч разів. Оповідач весь час кружляє навколо своєї героїні, пише і переписує, пробує і зневіряється, починає і закидає почате, аби знову почати, тільки вже зовсім інакше, а головне: аби не спотворити внутрішньої «сут(ност)і» своїми словами.

Ясна річ, як будь-який письменник, я відчуваю спокусу вживати соковиті терміни: мені відомі пишні прикметники, м’ясисті іменники й витончені дієслова, що своєю гостротою пронизують повітря, адже слово — це дія, ви згодні? Але я не прикрашатиму своє слово, бо якщо, торкнувшись хліба цієї дівчини, я перетворю його на золото, то ця юна дівчина не зможе зʼїсти його й помре від голоду. Тому я повинен говорити просто, щоби передати її тендітне й хитке існування.

У рецензіях часто кажуть про незвичність і складноперекладність «мови», і я очікувала метафор і неологізмів, але і тут не вгадала. Це через граничну простоту, «нестерпну легкість» і асоціативну пов’язаність віддалених між собою фрагментів. І через зірки прозрінь – буденних, а може, і ні, – що зблискують зі сторінок.

Також я бачу її очі, великі, круглі, широко розплющені, допитливі — вона дивилась, як птах з пораненим крилом — може, через збільшену щитоподібну залозу, вона мала очі, що запитували. Кого вона запитувала? Бога? Вона не думала про Бога, а Бог не думав про неї. Бог — той, до кого можна доторкнутися. Коли ти відволікаєшся, зʼявляється Бог. Вона не ставила запитань. Здогадувалась, що на них немає відповідей. Чи вона була занадто дурною, щоб запитувати? Й отримувати відверте «ні»? Можливо, пустопорожні запитання усе ж потрібні, аби хтось колись не сказав, що вона й не намагалася запитувати. Але, схоже, через те, що їй нікому було відповісти, вона сама собі відповіла на запитання «чому?» — тому що. Чи є на світі інша відповідь? Якщо хтось знає кращу, нехай приїде і скаже, я чекаю на це впродовж багатьох років.

Автор: Ганна Гнедкова

Книга: Кларісе Ліспектор. Час зірки / переклад Ярослава Губарева. – К.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016. – 108 с. 

Знайшли помилку? Будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Про автора

Ганна Гнедкова

Залиште свій коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: