Книжкова шафа: Олександр Бойченко “Мої серед чужих”

Ця книжка потрапила мені до рук пізно за багатьма параметрами. От за орієнтовним віком читачів, наприклад, мені, здавалося б, цю книжку треба було не брати, але я сказала собі, що як вічна студентка ще належу до останньої категорії. Також довгий час я була певна, що короткі нариси про українських та зарубіжних авторів складає з гумором і нехристоматійно хіба що Бриних. Тепер жалкую, що в 2012-му ця збірка чомусь пройшла повз мене.

Олександр Бойченко підкупив мене одразу, вказавши себе на звороті обкладинки як єдиного автора, редактора та коректора і при цьому застерігши:

Авторські правописні та пунктуаційні погляди не збігаються з редакторськими, редакторські – з коректорськими, а коректорські – з авторськими.

Таке саме чітке розуміння того, що він робить і навіщо, він демонструє і в виборі взятих до огляду авторів, причому якщо Гарольд Блум колись підніс власний канон до «Західного канону», то Бойченко ані «загальноприйнятий» канон не наслідує, ані свій смак загалу не нав’язує, так і називаючи добірку: «Мої серед чужих».

Голос Бойченка не губиться серед значного хору тих, кого він наново запрошує до розмови. І, змальовуючи більш або менш відомих зарубіжних авторів, розкривається сам у влучних ремарках та майже афористичних висновках, до яких прочитане його підштовхує.

При цьому у в’їдливих формулюваннях автор не переходить на крайнощі, віддаючи належне країні, y якій твір народжений, не забуває віддати належне – але вже в хорошому сенсі – самому твору, якщо він якісний, як-от в есе, яке так і називається: «Хороша Росія».

Пояснювати можна по-різному, але факт залишається незмінним: протягом століть диференційними ознаками Росії є один із наймерзотніших у світі державний механізм та одна з найпотужніших у світі література, значною мірою зайнята глибоким аналізом мерзотності державного механізму. 

Саме за ділення на стереотипно чорне та стереотипно біле Олександр Бойченко і відчуває антипатію до Джонатана Сафрана Фоєра з його романом (до речі, екранізованим) «Все ясно» («Everything is illuminated»), у якому двадцятирічний американець Джонатан шукає знищене під час Голокосту містечко своїх предків разом із тупуватим Сашею в спортивних штанах. Для Бойченка тут «ясно» тільки одне:

… будь-яка розмова про міжнаціональні стосунки нагадує футбол на мінному полі, і, не будучи професіоналом у цьому виді спорту, не варто таку розмову й починати.

Художня література і письменницька біографія «Моїх серед чужих» постають не відірваними від життя химерами, а своєрідною «школою виховання» як упорядника, так і його читацької аудиторії. Головна порада від Бойченка, вгадувана зі сторінок книжки, помітно сперечається зі шкільними й університетськими програмами: вдумливо і поступово пропускати літературу крізь себе – або не читати взагалі.

Якби ми вчились так, як треба, то, можливо, не плутали б абсурд із маразмом. А так – плутаємо. Тому називаємо абсурдом стан справ у нашій політиці, економіці, науці й освіті, збройних силах і медицині. Що образливо для самого поняття «абсурд», напружене релігійне та естетичне освоєння якого триває вже не одну тисячу років.

Що в цій книжці ще цікаво відчитати між рядків – то це сумну іронію і передбачення Україні – а книжка укладалася за панування Януковича – не найкращої долі. Віри в нову революцію і повалення цього режиму немає, зате є пророцтво, яке, на жаль, цілком справдилося: політика Януковича неухильно підштовхує Україну до того, щоб забути про власну незалежність і стати бездумною копією сусіда. На його думку (нагадую, що дата виходу книжки – 2012 рік), нас, українців, найкраще описала б п’єса Жана-Поля Сартра «За зачиненими дверима»:

Місце дії – пекло, хоч і без чортів та казанів зі смолою. Навпаки: за типом інтер’єру це звичайна готельна кімната. А в кімнаті – люди, які здогадуються, що вони потрапили до пекла, але спочатку не розуміють, у чому полягає покарання. Невдовзі зрозуміють: пекло – це і є інші люди, коли ти приречений навіки співіснувати з ними на спільній території всупереч власній волі. А власну волю виявляти вже надто пізно: на те воно й пекло, щоб відібрати у тебе свободу вибору і не залишити шансів на виправлення помилок минулого. Якби хтось надумав перекласти цю п’єсу українською, можу запропонувати адаптований варіант назви: «Схід і Захід разом».

Не слід, однак, думати, ніби Бойченко до України ще критичніший, ніж до «Хорошої Росії». Його любов до рідного містечка, яка виринає ліричними відступами принаймні у двох із есеїв, другий із яких заключний, – болісно-щемлива, на межі віри і зневіри. Коли Ігор Померанцев, про якого і йдеться в прикінцевому есеї, натхненно називає Чернівці своїм Дубліном або своїм Вітебськом, автор зітхає:

Так сьогодні пише про моє містечко Ігор Померанцев. А я читаю, дякую їм обом – і не вірю. Не вірю – і дякую. 

Книга: Олександр Бойченко. Мої серед чужих. Читацький путівник для дітей старшого шкільного та молодшого студентського віку. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2012. – 320 с.

Знайшли помилку? Будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Про автора

Ганна Гнедкова

Залиште свій коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: