Книжкова шафа: “Пора серця” Інґеборґ Бахман – Пауль Целан. Листування

Не сказала б, що листування – однозначно «моя» річ. Раніше я читала листи письменників тільки тоді, коли потрібно було вичитати з них щось про їхні твори. Першим листуванням, яке я прочитала без особливого «літературознавчого» наміру, були «Листи до Романа Інґардена». Пам’ятаю своє розчарування, з одного боку, і здивування – з іншого, адже поважні філософи, учитель Гусерль та його учень Інґарден, переписуються здебільшого не про високе й відірване від життя, а якраз про дуже побутове: про те, наприклад, хто коли зібрав урожай помідорів. Листи Бахман і Целана геть інші. У них якраз не натрапиш на щоденні клопоти, хіба що посутньо – коли вони разом готують вибірку творів до нового спонсорованого принцесою видання, а також про затримувані гонорари обраним до видання письменникам, – і вони навіть вибачаються одне перед одним за ці «відступи».

Переписка починається присвяченим Інґеборґ віршем після того, як єврей із Чернівців, Пауль Целан, та неєврейка й донька австрійського члена НСНРП першого призову, Інґеборґ Бахман, зустрілися у Відні у травні 1948. Вони провели разом лише кілька тижнів.

Минув безкінечний рік, рік, за який Ти напевне чимало пережили. Однак Ти не говориш мені, як далеко відійшов за цей рік наш власний травень, наш червень…

Як далеко чи як близько Ти тепер, Інґеборґ? Скажи мені це, щоб я знав, чи Ти заплющуєш очі, коли я тепер цілую Тебе.

Навряд чи вони знали тоді, що ці тижні стануть доленосними, але їх пригадування й поетизування зробили цю зустріч саме такою. Інколи закохані навіть вимагають одне від одного «правдивих спогадів» – здається, тому, що спогад під впливом часу неуникно стирається, заступається віршованими свідченнями й освідченнями. «О годинники глибоко в нас». Недарма одна зі збірок Целана носить назву «Мак і пам’ять».

Інґеборґ, 

«непунктуально» й пізно приходжу я цього року. Але, можливо, це так тільки тому, що я волію, аби не було нікого, окрім Тебе, коли я ставитиму на стіл Твого дня народження маки, дуже багато маків, і пам’ять, так само багато пам’яті, два великі, палахкотливі букети. Вже кілька тижнів я радісно очікую цієї миті. 

Пауль

У цьому листуванні багато ніжності – і також багато болю, якого вони завдають одне одному. Спостерігати за цим нам як непричетним читачам, певно, легше, ніж витримувати мовчання адресата – для Пауля та Інґеборґ. Чимало чернеток, кілька невідправлених листів ми як читачі маємо змогу читати у збірці, натомість реальні відправники й одержувачі про них не знали й мусили вести діалог у думках навіть тоді, коли поштою нічого не надходило.

Якби я був непричетним як захопливо це було б, як доцільно водночас стежити за цим двостороннім сяганням понад самих себе, цією діалектично посиленою нереальністю нашої все ж підживлюваної кров’ю серця дійсності! Але, на жаль, я  п р и ч е т н и й, Інґе, і тому заплющую очі на те, що Ти в тому старанно закресленому, та все ж при бажанні прочитуваному місці в одному зі своїх листів називаєш «показовим» у наших стосунках. 

Часто письменники досить різкі одне до одного, в одному з закидів Пауля можна запідозрити навіть щось на кшталт заздрості до того, що Інґеборґ як неєврейці все, на його думку, легко дається. Пізніше він забере свої слова назад, а свого листа назве «нерозумним», та все ж закид було висловлено – а Целан і Бахман завжди свідомі ваги (і тягаря) висловленого й невисловленого.

Для цього і не тільки для цього Ти потребуєш спокою, Інґеборґ, спокою і певності, і я гадаю, що Ти найкраще досягнеш їх, якщо шукатимеш їх не в інших, а в собі самій. Ти маєш перспективу одержати стипендію, Інґе, отож працюй задля цієї стипендії і не намагайся скоротати час, який відділяє Тебе від Парижа, поїздкою до Америки. Чому саме до Америки? Невже тобі й справді залежить на тому, щоб накопичувати досвід саме там, де його там охоче міряють успіхом?

Вони рідко пишуть нашвидкоруч, зазвичай потребують часу на обдумування й переписування листа, адже уважні до окремих слів – як-от до слова «показовий» – і у власному письмі, і в тексті відповіді. Це листування засвідчує так само «показово», як і їхні вірші, проблему комунікації, неможливість повного розуміння співрозмовника й небезпеку народження непорозумінь – із сказаного і з мовчання. Часто вони забороняють самі собі писати або ж накладають таку заборону на іншого. Цілком слушно зауважують Ганс Гьоллер і Андреа Штоль: у кожній із фаз спілкування між Целаном і Бахман свій особливий тон, свої теми, свої сподівання, своя динаміка й своя форма мовчання. Це нерішуче мовчання після розлуки, це мовчання-очікування на листа, часом схвильоване, часом розпачливе, це мовчання-мука через небажання адресата говорити, це ображене мовчання…

А ми ох, Паулю, Ти ж знаєш, і я не можу тепер дібрати для цього жодного слова, щоб висловити повністю все, що нас ще тримає. 

Інколи це замовчення, так ніби їх переслідує страх, що лист перехоплять або прочитають не ті, до кого він адресований. Подекуди це небажання писати в листах і надання переваги телефонній розмові або розмові зі спільними друзями. А іноді приголомшлива певність: «Ти ж знаєш», «Тобі ж відомо», коли слова між двома закоханими просто непотрібні.

Стосунки ще більше заплутуються, коли Целан одружується з Жизель. Згодом дружба, яку постановили підтримувати між собою письменники, не може вже триматися берегів, і їхній зв’язок поновлюється:

Після того, як Ти того вечора ще раз зателефонував мені, я безупинно думала тільки про те, як Ти запитав мене: Мені приїхати? Ти не знаєш, що значить для мене почути таке запитання. Я раптом розплакалася, тільки тому, що це існує для мене, і що я ніколи цього не мала. 

Інґеборґ якийсь час сподівається жити з Целаном як пара, але згодом сама відрікається від цієї думки й навіть просить його не полишати дружину Жизель саму з дитиною. Коли письменник Макс Фріш пропонує Бахман з’їхатися разом, вона не вагається і приймає цю пропозицію, повідомивши про це Целана таким листом:

Паулю, якби ж Ти був тут, якби я могла поговорити з Тобою! Я дуже рада, дуже захищена в доброті й любові, порозумінні, й тільки деколи мені сумно за себе, бо страх і вагання не зовсім полишають мене, вагання, яке стосується тільки мене, не його. Гадаю, що можу Тобі сказати про це, ми ж бо знаємо, що для нас, либонь, неможливо, жити разом із кимсь іншим. 

Целану важко вдається порадіти за кохану, до того ж на нього починається справжнє цькування в літературній критиці, від натяків на його походження до засудження в плагіаті віршів. Він хоче гнівно відповісти на закиди, проте Інґеборґ не певна того, що це – найкращий вихід.

Я думаю, що відповіді на це немає, для Тебе, про Тебе, немає відповіді на цю заувагу, їй місце у смітнику […] Як усунути зло зі світу, я не знаю, і чи потрібно його лиш терпіти, також не знаю. Однак Ти є тут, і тут є Твій вплив, і вірші говорять самі за себе й водночас захищають Тебе у цьому відповідь і протидія у світі. 

Целан не прислухається до її поради й вирішує на дошкульну критику відповісти не менш нищівним випадом, обравши «жертвою» випаду одного з перших рецензентів, Бльокера, який указав на те, що поет надзвичайно опанував у «Фузі смерті» мову, яка не була йому рідною. Потрібно, звісно, брати до уваги складну політичну ситуацію, в якій жив Целан, проте я чую це в Австрії так часто, що вже призвичаїлася сприймати за комплімент. Для Целана ж це виявилося образливим дотепом і свого роду знаменням про початок нових утисків євреїв. На лист, у якому він цитує і рецензію, і власну відповідь редакції, Інґеборґ відповідає доволі категорично:

У цьому Твоя біда, яку я вважаю більшою, аніж біду, яка випадає Тобі на долю. Тобі хочеться бути жертвою, однак від Тебе залежить не бути жертвою […] Однак тоді це Твоя історія, і вона не буде моєю історією, коли Ти дозволяєш, щоб це все Тебе розчавило. Коли Ти на це все йдеш. Ти йдеш на це. Це я маю Тобі за зле. Ти йдеш на це і так розчищаєш усьому цьому шлях для вільного руху. Ти хочеш бути тим, кого це погубить, але я не можу санкціонувати цього, бо ти можеш усе це змінити. Ти хочеш, щоб вони були винними перед Тобою, і я не зможу цьому перешкодити, щоб Ти й далі цього хотів. Зрозумій же мене, виходячи з [нерозбірливе слово]: я не вірю, що світ може змінитися, однак ми можемо, і я хочу, щоб ти зміг це зробити. Саме тут доклади зусиль.  

Також і Макс Фріш, якому Пауль у відчаї надсилає копію листа, не може однозначно погодитися з усім, що в ньому написано. Отримавши цитовану нижче відповідь, Пауль надовго перериває переписку як із Інґеборґ, так і з Максом Фрішем.

Я боявся Вас, тепер я знову боюся. Чи готові Ви до дружби? Навіть тоді, коли я з Вами не згоден?

У розпачі Інґеборґ просить дружину Пауля, Жизель, нарадити чоловіка відновити листування. І вражається мужністю цієї жінки, про що досить відверто й різко пише коханому.

Це Ти маєш мені пробачити: однак я вірю, що її самозречення, її прекрасна гордість і її терплячість до мене важать більше, аніж Твої нарікання.

Ти достатній їй у своїй біді, проте вона Тобі ніколи не буде достатньою у біді. Я жадаю, щоб чоловікові годі було утверджуватися через мене, проте їй Ти цього не дозволиш, яка це несправедливість.

Бахман переосмислює також власні стосунки з Целаном і доходить висновку, що більше не хоче бути для нього ані далекою й нематеріальною Іншістю, ані сповненим ностальгії спогадом про молоде минуле.

І тепер я себе запитую, хто я для Тебе, хто, після стількох років? Фантом, чи реальність, яка більше не відповідає фантому. Бо в моєму житті багато чого відбулося, і я хочу бути тим, ким я сьогодні є, та чи сприймаєш мене Ти сьогодні? Саме цього я не знаю, і це доводить мене до розпачу. 

Треба сказати, що переписка двох жінок, Інґеборґ і Жизель, викликає нітрохи не менше подиву й цікавості, ніж листування Целяна і Бахман. Взяти хоча б цей лист, у якому й справді самозречення любові оприявлене з великою силою:

Моя дорога Інґеборґ, 

сьогодні ввечері я вперше читала Ваші вірші, дуже довго. Вони мене вразили. Завдяки їм я зрозуміла дуже багато, і мені стало соромно за свою реакцію на те, що Пауль до Вас повернувся. Мені здається, що від сьогоднішнього вечора я знаю Вас трохи краще. Я розумію, як Вам довелося страждати впродовж цих минулих шести років. Я плакала, Інґеборґ, коли читала більшість Ваших віршів. Я зрозуміла, і мені стало соромно. Світ насправді був надто несправедливим до Вас. Як усе погано влаштовано! 

Я страждала, Ви знаєте це, коли відчула, що Пауль віддаляється, так далеко … коли він у жовтні повернувся з Кельна, проте Вам довелося страждати ще більше. Ще більше. 

Я з великою охотою потисла б Вам руку, Інґеборґ.

Жизель.

І не можна втриматися, аби не процитувати рядки, такі короткі, але такі тяжкі у цій лаконічності, в яких туга за померлим чоловіком змішується з занепокоєнням щодо майбутнього їхнього сина і висловленням співчуття й розуміння його коханій:

Пауль кинувся в Сену. Він вибрав найанонімнішу й найсамотнішу смерть. 

Що ще я можу сказати, Інґеборґ. Я не змогла допомогти йому, як би я цього не хотіла. 

Наступного місяця Ерікові виповниться п’ятнадцять.

Я обіймаю Вас.

Жизель Целан

Жизель Целан переконана, що не має хисту писати, й вибачається про це перед Інґеборґ, проте її листування свідчить про протилежне:

Тепер я їду з Еріком на 100 км від Парижа, туди, де ми маємо дім. Ви, напевне, це знаєте. Там лише усамітнення і спокій. Ерікові це дуже подобається, його поглинають подорожі на мопеді або майстрування з дерева. Я роблю довгі прогулянки, на яких не зустрічаю нікого, і загалом я там можу читати та малювати, і сплю я там досить добре. Однак по всіх цих місцях блукає так багато примар зі спогадів, так багато присутностей і відсутностей, що мені й там важко, дуже важко вдається почуватися добре. 

Однак де ще я можу тепер почуватися добре?

У вихованні сина Еріка і в спробах його зрозуміти Жизель Целан демонструє виняткову мудрість:

Йому важко з самим собою, з навколишнім світом, зі своїм віком. Та чи могло б бути інакше? Деколи мене вражає його серйозність, деколи засмучує його легковажність. Він шукає, шукає себе, йому складно допомогти тепер. Я намагаюся бути присутньою, коли він хоче цього, деколи це буває; намагаюся залишати для нього щось подібне до відчинених дверей, зберігати готовність. Думаю, що я не можу більше для нього зробити, а це дуже мало. 

Хочеться окремо відзначити, що задум перекладачів Лариси Цибенко та Петра Рихла неабияк вдався: вони поділили між собою переклади листів таким чином, аби жінка перекладала жіночі, а чоловік – чоловічі голоси. Листи ці звучать незвично як у німецькому оригіналі, так і в українському перекладі, тут поетами долаються «мовні ґрати», і чудово, що це лишилося збереженим.

Наостанок дозволю собі процитувати лист Пауля Целана до Інґеборґ Бахман, який може стати близьким для нас, австрійських українців, навіть якщо ми з його думкою про Відень можемо не погодитися. Адже це лист іноземця, який намагається осягнути власне ставлення до країни, в яку приїхав жити:

У мене таке відчуття і це відчуття підтверджується з різних боків, що у Відні лише в найрідкісніших випадках людина й справді є тим, ким вона намагається себе репрезентувати. Цим я хочу сказати, що чимало людей, які задають тон у Відні, здебільшого мають закупорені вуха й надто гучне горло. Ця констатація, повір мені, навіває на мене сум так само, як і на Тебе, позаяк я люблю Відень, незважаючи ні на що. 

Книга: Інґеборґ Бахман / Пауль Целан. Пора серця. Листування / З листуваннями між Паулем Целаном і Максом Фрішем, а також між Інґеборґ Бахман і Жизель Целан-Лестранж / Упорядкували й прокоментували Бертран Бадью, Ганс Гьоллер, Андреа Штоль і Барбара Відеман. Пер. Лариса Цибенко та Петро Рихло. Чернівці: Книги ХХІ, 2012. 416 с.

Знайшли помилку? Будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Про автора

Ганна Гнедкова

Залиште свій коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: