Good bye, Lenin! або для кого квіти? 

Процес декомунізації в Україні набирає все більших розмахів. «Ленінопад» часів Революції гідності, ініційований групами невдоволених, поступово перейшов у законодавче русло.  Нещодавно натрапила на статтю в «Українській правді»: законом України було перейменовано багато міст та сіл, що в радянський час були названі іменами комуністичних лідерів. Поряд з Дніпро чи Кам’янське, деякі назви так і «недодекомунізували»: так в Кіровоградській області село Третій Інтернаціонал перейменували в Третє, а село Володимиро-Ульяновка перейменували у Новоулянівка.

Для мене, 32-річної львів’янки, яка вже 10 років проживає в Австрії, дана «декомунізація» ніби повернення у дитинство, якого я й не пам’ятаю, бо пам’ятника Леніну у Львові я навіть не бачила, так і ніколи не розуміла, про які вулиці йдеться, коли дорослі за звичкою говорили про проспект Леніна і т.п.

Хоча і тут не обійшлось без казусів: до своєї бабусі від автобусної зупинки ми завжди йшли вулицею Тупіковою, яку в 90-х перейменували у Глухий Кут, хоча названа була вулиця на честь радянського генерала Тупікова. В «народі» цю вулицю ще довго так і називали Тупіковою з наголосом на третій і ніколи не на перший склад. Проте, погодьтесь, що перейменувати вул. Тупікову у вул. Глухий Кут це і кумедно, і в той же час не те саме, що назвати село Третій Інтернаціонал просто село Третє.

Зміна назв міст, сіл чи вулиць, заборона комуністичної символіки та інші зміни в процесі декомунізації – це ніщо інше, як бажання стерти з повсякдення деякі неприємні сліди минулого.

Цей процес можна порівняти з розлученою жінкою, яка після розлучення хоче повернути собі дівоче прізвище. Лише Західна Україна повернула те своє прізвище ще більше 20 років тому. Іншій частині України воно лише тепер почало заважати. Тут можна зрозуміти і наскільки болючим був цей «радянський шлюб» для Західної України. А як було в Східній, Південній, Північній чи Центральній Україні? Чи її не морили голодом, не посилали на війни, не вбивали і не катували за зайве слово?

Напевне, та Незахідна Україна навіть не бачила іншої перспективи, не наважувалась назвати союз з Росією невдалим, нещасливим, нищівним. Страх  перед невідомим переконав її, що краще бути битою і каліченою, але не капіталістичною, не фашиською, не Гейропою. Таким чином вона, жертва нещасливого шлюбу, одночасно і гордилась своїм «радянським прізвищем» у назвах вулиць, сіл і міст.

Варто не забувати, що Галичина була комуністичною лише 45 років, у той час, коли інша частина України 70 років була в складі Радянського Союзу і загалом більше 300 років під російською окупацією.

Проте процес декомунізації дуже повільний: деякі пам’ятники радянській владі ще досі стоять на почесних місцях навіть у Львові. Як, до прикладу, пам’ятник радянському солдату. Його, звичайно, можна по-різному називати: Монумент Слави, пам’ятник полеглим у Другій світовій війні (проте лише з радянської сторони), пам’ятник переможцям над фашизмом (хоча, насправді, Німеччина в роки Другої світової була націонал-соціалістичною, а не фашистською) і т.д. Дійсно, було багато українців, які воювали у лавах радянської армії: багато добровольців, але й багато інших змушені були іти воювати, бо якщо б відмовились вступати в лави радянської армії, їх разом з усією родиною як «ворогів народу» депортували б у Сибір.

Я не пам’ятаю жодних львівських сусідів, родичів чи знайомих, які б несли квіти 8 чи 9 травня до Монументу Слави, чи на Пагорб Слави. Проте надалі ведуться дискусії, що робити з Монументом Слави у Львові, перш за все, з огляду на дещо відмінне ставлення до нього жителів західної і східної України.

Для мене Монумент Слави – це пам’ятник загарбницькій радянській владі і радянським військам, які переслідували і вбивали воїнів УПА, вивозили в Сибір, катували, розстрілювали тих, хто мав будь-яке відношення до визвольного руху чи до греко-католицької церкви. 8 чи 9 травня для мене ніколи не був і не може бути днем перемоги, капітуляції чи днем закінчення війни, бо ця війна тривала в лісах з партизанськими загонами УПА до початку 50-х, бо війна тривала з «ворогами народу» і греко-католицькою церквою ще дуже довго після 9 травня 1945. Для мене 9 травня – це день, як згодом стало зрозумілим, остаточного укріплення радянської влади в Україні і на Західній Україні зокрема. Я ніколи не розуміла і не можу зрозуміти, що можна святкувати в Україні 9 травня, за яку «побєду» дякувати «дєду», коли ми, українці, ту війну програли. Програли мільйонами жертв, програли політично, остаточно втративши на наступні 45 років свою державність.

У нас були майдани 2004, 2014,  Руслана, Джамала і т.д., а на мою дитину далі австрійці дивляться зі здивуванням, коли на привітне російське «Как дєла?», яке запам’ятали від якогось російського знайомого,  вона нічого не відповість. І навіть коли перепитають: «Харашо?», то ніяк не зреагує… Бо українська мова – це не російська, і те, що «невже справді такі різні мови», мало хто сприймає не з подивом. Один випадковий австрійський знайомий навіть сказав якось приблизно таку фразу: «Та й вся різниця, що в російській над е дві крапки, а в українській над і!» Радянське минуле, програні війни за державну незалежність 1919-1920 чи 1939-1945, – все це було причиною того, що нас і досі вважають росіянами, може, трошки іншими.

Коли я, вперше побувавши у Києві у 2003 році, побачила там пам’ятник Леніну (до речі, лише у 2014 того Леніна скинули і ще після того довго дискутували «в чому пам’ятник винний»),  мене найбільше вразив саме цей Ленін. Я, тоді ще 19-річна львів’янка, яка вчила сучасну історію України і про радянські репресії вже не з дідівських переказів, а за шкільними підручниками, затвердженими міністерством освіти, спершу навіть не могла повірити, що дійсно в центрі столиці України стоїть Ленін…

Українці люблять розповідати про своє героїчне минуле, хоча відчайдушний героїзм, як правило, закінчувався поразкою. У той же час українці завжди з болем згадують про свої жертви: жертви Голодомору, жертви світових воєн, жертви репресій, жертви радянського режиму, тепер ще й жертви майдану і АТО. І, згадуючи ті жертви, далі несуть квіти до пам’ятника радянському солдату, пам’ятника радянському режиму. Всі ці пам’ятники по всьому світу, де тільки ступила нога радянського солдата, можуть називатися по-різному, але їх суть незмінна: їх ставили за наказом Сталіна, вони були і залишаються пам’ятниками переможній радянській владі. Незважаючи на написи, викарбувані на них, їх ставили не як пам’ять за загиблими, а як пам’ятники переможцям.

Я вірю і вважаю християнським і просто людським обов’язком поминати пам’ять померлих, але в який спосіб, вирішує кожен сам: молитвою, запаленою свічкою, хвилиною мовчання, певним культурним заходом у рамках поминання загиблих чи все-таки покладанням квітів до пам’ятника радянському солдату часто ще й з комуністичною зіркою?

На могилах невідомого радянського солдата поряд з українцями, що були призвані до радянської армії і загинули в Другій світовій війні, поховані й інші «герої Радянського Союзу»: ті, що боролись не лише проти Гітлерівської окупації, але й за знищення української державності, української католицької церкви, української тожсамості.

«Україна починається з тебе», – казав колись В’ячеслав Чорновіл. Декомунізація теж починається з тебе: доводиться змінювати не лише назву рідного міста, але й нерідко і колишні переконання та ідеали.

Фото: Ivan Bandura flickr.com

Знайшли помилку? Будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Про автора

Уляна Добріка

Філолог за освітою, педагог за покликанням. Життєве кредо: «З видимого пізнавай невидиме» (Г. Сковорода)

Залиште свій коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: