Адвокат-меценат Теофіл Дембицький знайшов останній спочинок у Відні

 Цього року відзначаються  100 роковини з того часу, коли в далекому й водночас близькому Відні перестало битися серце славного сина української землі – лицаря ордену Франца Йосифа (Österreichischer Franz Joseph-Orden), адвоката-мецената Теофіла Дембицького.

Українська історія знає своїх достойних попередників, життя та діяльність яких, а особливо їх благодійні вчинки,  вплинули на долі чималої кількості людей. Серед когорти таких благодійників помітне місце посідає Теофіл Дембицький.

Адвокат Михайло Волошин, описуючи основні віхи життя та діяльності Теофіла Дембицького, так охарактеризував відомого мецената: «вже сам зовнішній вигляд, якому відповідала теж гарна і добра душа та непохитний характер, – накладав кожному, хто з ним ближче познайомився, обов’язок глибокої пошани. Чоловік високої культури, знавець права і дбайли­вий правний дорадник своїх клієнтів, д-р Дембицький не за­бував про свої громадянські обов’язки – а саме про опіку над незасібною молоддю та про наші установи». Підтвердженням цих слів і є різнобічна діяльність Теофіла Дембицького.

Початок життя та освіта

    Теофіл Дембицький народився 1845 року в с. Словита неподалік м. Перемишля (тепер – Республіка Польща) в родині священика. Початкову школу закінчив у Бережанах, тепер Тернопільської області. Упродовж 1855–1863 рр. навчався в Бережанській державній гімназії, де почалося формування його українського світобачення, адже тут уже діяв зорганізований гурток українських гімназистів, які виховувалися на переписаних від руки творах Шевченка.  У 1863 році розпочав навчання на юридичному факультеті Львівського університету, який закінчив у 1867 р. У студентські роки був членом гуртка української академічної молоді.

    Адвокатська діяльність

    Судову практику та обов’язкове шестирічне адвокатське стажування, як кандидат адвокатури, Дембицький проходив у Перемишлі. Після здобуття ступеня доктора права відкрив  у 1874 р. в Перемишлі адвокатську канцелярію.  1875 року переїхав на проживання до Коломиї, і вже 7 квітня його внесли до реєстру адвокатів з осідком у цьому місті. Очевидно такий переїзд був пов’язаний з початком функціонування у Коломиї окружного суду. Тут у власній адвокатській канцелярії він і пропрацював майже 40 років  до переїзду у 1914 році до Відня. Адвокатська діяльність була різноплановою та успішною, адже завдяки їй був доволі заможною людиною. Відомою є його діяльність – разом з відомими адвокатами – Іваном  Добрянським, Костем Левицьким, Степаном Федаком, Теофілом Кормошем, Євгеном Олесницьким, Андрієм Чайковським та ін. – як захисника у низці політичних процесів, які відбулися у Львові, Перемишлі, Станиславові, Коломиї, Золочеві після «кривавих виборів»  до віденського парламенту 1897 року, які супроводжувалися масовими порушеннями прав громадян з боку державних чиновників та поліції, внаслідок дій яких були і смертельні випадки серед населення.

    Громадсько-економічна діяльність

    У коломийський період завдяки діяльності Дембицького значно пожвавилося громадсько-політичне життя української громади. Він був одним із засновників коломийської філії  товариства «Просвіта» у 1877 році;  iнституту «Руський Народний Дім у Коломиї» (згодом – «Український Народний Дім у Коломиї»), на звичайних загальних зборах цього товариства 16 грудня 1901 р. обраний заступником голови правління Миколи Лепкого, пізніше обирався до складу правління (1910) та почесним членом цього товариства; брав діяльну участь у роботі правління, надав позику товариству (3000 кор.) для погашення боргів.

У тогочасному політичному житті активної участі не брав, проте був активним у роботі місцевого самоврядування: довголітній член громадської ради  м. Коломиї та Коломийської повітової ради. У січні 1913 р. обраний заступником голови повітової ради, при цьому його чітко виражену українофільську позицію яскраво описав москвофільський часопис «Галичанинъ», охарактеризувавши його як «мазепинця».

Теофіл Дембицький  брав активну участь в організації українського економічного життя. У 1908 р. в числі 15 осіб увійшов до комітету засновників «Земельного банку гіпотечного» у Львові – першої української банківської установи, яка поширювала свою діяльність на територію Галичини й Буковини. Серед засновників банку були адвокати – відомі громадсько-політичні діячі Кость Левицький, Степан Федак, Тадей Соловій, Теофіл Кормош, Євген Олесницький та Микола Шухевич,  митрополит Андрей Шептицький, єпископи Константин Чехович, Григорій Хомишин та парох Тит Войнаровський, посли до віденського парламенту Микола Василько та Юліан Романчук, директор страхового товариства «Дністер» Ярослав Кулачковський та професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький. На загальних установчих зборах банку 8 грудня 1909 р.  Дембицького обрали до складу спостережної ради, на першому її засіданні 2 січня 1910 р  – президентом ради, а Костя Левицького – заступником.  Під його головуванням 16 березня 1912 р. відбулися  перші загальні збори акціонерів банку,  з протоколу яких бачимо, що на дату зборів Дембицький мав такі титули: «адвокат, власник більшої посілості, цензор австро-угорського банку, президент наглядової ради Покутського союзу кредитово-господарського, синдик міської каси щадничої в Коломиї, член повітової ради і громадської ради в Коломиї». На цих зборах Дембицького переобрали президентом наглядової ради на новий п’ятирічний термін; обіймав цю посаду до 1915 р., тобто до кінця життя. У 1904 р. він виступив одним  із засновників «Покутського союзу кредитово-господарського» в Коломиї і впродовж багатьох років був головою наглядової ради. 1 липня 1911 р. на загальних  зборах засновників товариства взаємного страхування життя і пенсій «Карпатія»  у Чернівцях Дембицького обрано заступником президента товариства Степана Смаль-Стоцького. Був доволі заможною людиною. Володів великими земельними наділами у с. Белелуї та с. Усті (тепер Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.), нерухомістю в м. Коломиї.  За твердженням Степана Барана, «до селян і їх потреб відносився з любов’ю і пошаною і наші селяни з Коломийщини і Снятинщини його незвичайно цінили».

Меценатська діяльність

    До беззаперечних чеснот Теофіла  Дембицького належить те, що він власними коштами допомагав українським інституціям Коломиї та Львова, фінансував навчання молодих українців у бурсах, гімназіях та  університетах, зокрема допоміг Ярославу Пстраку поїхати на навчання до Краківської академії мистецтв, меценат також мріяв про відкриття українського університету у Львові. Таких прикладів чимало, хоча їх і важко встановити,  оскільки, як стверджує Степан Баран, «при тім поступав покійний так, що ліва рука не знала, що давала права: просив не оголошувати свого імені. І коли не раз у списку безіменних жертводавців на національні цілі фігурувала більша квота, то вона походила найчастіше від покійного». У 1894 р. він пожертвував 1000 зр. (золотих рейнських) на будівництво українського театру у Львові. Хроніка Наукового товариства імені Шевченка у Львові (НТШ) за  1903 р. фіксує його пожертву на Академічний дім у Львові в розмірі 1000 к. (корон), серед когорти інших знаних адвокатів-меценатів Степана Федака (1271 к.), Євгена Олесницького (500 к.) та «найбільшого мецената українського руху останніх десятиліть ХІХ ст.» Василя Симиренка з Києва (8610 к.). Став жертводавцем українського санаторію для лікування від туберкульозу (100 к.). Дещо пізніше, у міжвоєнний період, у його власному будинку розміщувалася філія товариства «Рідна школа» в Коломиї.

Патріотизм та посвята Теофіла Дембицького українській справі засвідчені змістом  заповіту, який він власноручно  склав 24 липня 1912 р. в Коломиї і доповнив 24 липня 1914 р., відповідно до якого він призначав: 1. НТШ маєток у с. Белелуї з усіма землями у с. Белелуї та с. Усті  – понад 200 га орної землі й сіножатей з господарськими будівлями з розпорядженням, аби з доходів цього маєтку щорічно виділялось 1500 корон на допомогу бідним талановитим українцям для здобуття вищої освіти або на нагороди за наукові чи літературні праці, написані українською мовою; НТШ повинно щороку платити по 30 кор. белелуйському священику на три Служби Божі за упокій душ його батьків і його самого (у 1921–1922 роках значна частина землі була поділена між селянами села, а двірське приміщення і 93 морги поля залишилося у розпорядженні НТШ); 2. Товариству «Просвіта» у Львові заповів 20 тис. кор. з умовою, щоби відсотки від цієї суми розподілялися щорічно на дві рівні стипендії для українських студентів Львівського університету, Львівської політехніки або Торговельної академії; 3. філіям товариств у Коломиї «Рідна школа», бурсі та семінарії «Українського Педагогічного Товариства», бурсі для дітей «Жіночого кружка», Ремісничій бурсі і Захоронці – по 6 тис. кор.; 4. Товариству «Шкільна поміч» в Коломиї – 4 тис. кор.; 5. Товариству «Жіночий кружок» і «Сокіл» в Коломиї – по 3 тис. кор.;  6. На перебудову церкви в Коломиї – 4 тис. кор.; 7. Товариству «Український Народний дім» в Коломиї – 1 тис. кор.; 8. Товариству «Боян» в Коломиї – 500 кор. Такий щедрий дарунок мецената суттєво зміцнив українські громадські та наукові інституції Львова і Коломиї. Хоча спадкове майно в Белелуї і Усті зазнало значних втрат під час Першої світової війни, все ж у майбутньому приносило прибутки для НТШ.  Фонд Дембицького в НТШ у 1936 році становив 183 488,28 зл. (злотих), з відсотків від якого виплачувалися стипендії д-ру Миколі Андрусякові – 100 зл. річно й Ірені Ґурґулівні – 50 зл. на місяць. Прибуток від маєтку в Белелуї за 1937 рік становив 627,35 зл., а за 1938 – 1082,02 зл. Загальний розмір фонду Дембицького в НТШ за 1938 рік становив 184 115,0 зл., з відсотків якого виплачувалися стипендії д-ру Миколі Андрусякові – 1200 зл. річно й Ірені Ґурґулівні – 600 зл. річно. Упродовж 1918 р. товариство «Просвіта» отримало із спадкових коштів Теофіла Дембицького двома переказами 118040 кр., про що повідомило фонд мецената і погодилося опікуватися коштами. Пізніше товариству було надіслано 1219 кр. й в цілому загальна сума становила 2399 кр. У фундаційній грамоті «Просвіти» від 1 березня 1918 р. вказувалося,  що відсотки від суми 2399 кр. будуть щорічно виплачуватися як допомога для бідного учня або учениці у вищій школі.

Останні роки життя

    З початком Першої світової війни за рішенням уряду дирекція  «Земельного банку гіпотечного»  29 серпня 1914 р. з цінними паперами, фінансами та документацією залишила Львів та переїхала до Відня. Очевидно від цього часу Дембицький проживав у Відні, де й помер від інфаркту 16 липня 1915 р. Похований 18 липня 1915 р. на центральному цвинтарі у Відні, а сам  похорон відбувся відбувся з каплиці «Zentral-Friedhof», похоронну проповідь виголосив о. Теодозій Лежогубський, а прощальне слово – Кость Левицький. Одружений не був, нащадків не залишив.

Память про славного мецената

    У посмертній згадці Степан Баран так описує вдачу та діяльність Теофіла Дембицького: «З природи дуже бистрий і спосібний, незвичайно симпатичної зверхньої вдачі, знаменитий юрист і бесідник вибився в Коломиї на перше місце. Далеко і широко не було так спосібного і совісного адвоката як д-р Теофіль Дембицький, не дивно, що в справах правних горнулися до нього усі, хто бажав розумної і совісної правної поради і помочі. Слухали його голосу члени судових трибуналів, слухали в повітовій і міській раді, в місцевих фінансових інституціях. Сам незвичайно скромний, не любив, щоби про його діяльність публічно говорено, не любив ніяких компліментів, не старався о ніякі почесті, і це було головною причиною, що ім’я покійного в нашій суспільності є менш звісне, як на це заслужив своєю діяльністю».

Степан Баран у посмертній згадці висловив сподівання, що «тлінні останки покійного тільки тимчасово спочили на чужині, прийде хвиля, що спочинуть вони на рідній землі, котру так горячо любив».

Очевидно, що на центральному кладовищі Відня через лихоліття воєн і часу не збереглася могила славного адвоката-мецената, тож нашим обов’язком є  збереження пам’яті про його життя, діяльність та благодійні вчинки, як приклад для наслідування у служінні своєму народові та Українській державі.

Теофіл Дембицький

Теофіл Дембицький на передньому плані крайній ліворуч на загальній фотографії під час відвідин Митрополитом Андреєм Шептицьким у 1912 р. виставки домашнього промислу в м. Коломиї.

Джерело: Коломия й Коломийщина. Збірник споминів і статей про недавнє минуле. Том 2. – Філядельфія ; Коломия: Видання Комітету Коломиян, 2008. – С. 70.

Авторадвокат Михайло Петрів

Знайшли помилку? Будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Про автора

Залиште свій коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: