Ігор Малицький. Bинахідник, інженер, в’язень концтаборів

 
10 травня відбулися пам’ятні заходи з нагоди 70-ї річниці визволення концентраційного табору “Маутхаузен”. У складі української делегації був колишній полонений цього табору, в’язень концентраційних таборів Терезин, Аушвіц-Біркенау (Освенцим), Маутхаузен та Лінц-3, Майор (спочатку прізвисько, а потім і чин), винахідник, вчений, пристрасний колекціонер, професор Української інженерно-педагогічної академії у м. Харків, голова Харківської обласної ради борців антифашистського опору Ігор Федорович Малицький, який із жовто-блакитною стрічкою на смугастій робі у січні цього року проводив екскурсію Освенцимом президенту Польщі пану Комoровському (потім ця стрічка викликала неабияку гарячу дискусію у мережі, бо дехто вважає, що на її місці мусила бути лише стрічка георгіївська, а пана Малицького назвали фашистом). Людина — жива легенда (без перебільшень).

І раптом мені телефонують і повідомляють, що за 40 хвилин я можу зустрітися з Ігорем Федоровичем для інтерв’ю. Мене збентежили дві речі: по-перше, нагода зустрітися з таким цікавим чоловіком; по-друге, слово “інтерв’ю” — професійно журналістикою я не займаюсь. Тому нашвидкоруч у вагоні метро спробувала я накреслити приблизний план розмови, та від хвилювання думки плуталися, нотатки в зошиті перекреслювались і сто разів виправлялись. Плану дотриматись не вдалося…

Ігора Федоровича я зустріла на вулиці біля готелю. Пан Малицький повертався з прогулянки містом. Востаннє він тут був у травні 1945 року. “І як Вам Відень?” – запитала я. “О, Відень завжди прекрасний, і тоді, і тепер!”

Ігор Федорович розповідав про зустріч у неділю (10.05) зі своїм польським товаришем Мареком (теж колишній в’язень табору), показував фотографії, книги, листи, замітки у газетах. А я від хвилювання забула одразу увімкнути свій диктофон. Потім він говорить до мене (а ми вже добру годину проговорили): “Ти там хотіла щось спитати у мене, то питай”. От тоді згадала, для чого маю диктофон, і швиденько його увімкнула. А коли майже через три години вимкнула, зрозуміла, що складно буде вибрати найцікавіші моменти, бо найцікавіше – усе.

З якими почуттями повертаєтесь у колишні концентраційні табори, Ігоре Федоровичу?

“Поки я там просто ходжу – нічого, але коли мене починають розпитувати, під час розповіді я часто замовкаю, щоб заспокоїтись, тому що те, що я там бачив, те, що там відбувалось – жахливо…

Коли відзначалась  річниця визволення табору Аушвіц-Біркенау, президент Польщі попросив, щоб я провів йому екскурсію, бо гіди нічого не знають. Ось підійшли ми до 17-го блока, до місця, де били мого родича Толю за те, що не розумів команд, не знав німецької. У мене перед очимa враз постала та картина: і закривавлений Толя, і мій розпач, бо я нічим не міг йому допомогти. То я згадав і розплакався. Там згадуєш все. Особливо, коли ще бачиш реакцію слухачів, їх очі, обличчя…”

 
Фото: Бішко Павло

Фото: Бішко Павло

 

Ігор Федорович продовжує ділитись спогадами. Розповідає про жахливі досліди лікаря-вбивці Менгеле, про експерименти над молодими  жінками, про немовля, яке випадково лишилось живим у газовій камері, але так і не отримало право на життя. Про “уроки мови” – фізичні покарання за нерозуміння наказів німецькою. І ще багато-багато іншого, від чого холонуть руки, а розум просто не хоче погоджуватись з усвідомленням того, що одна людина могла заподіяти такі тортури іншій.

Чи часто Ви відвідуєте табори?

“За минулі 70 років 4 рази був в Аушвіці і два рази в Маутхаузені. Минулого року був у Маутхаузені вперше. Знімали фільм “20-й блок“, мене запросили як колишнього в’язня. Приїжджаю тільки на запрошення і завжди з якоюсь делегацією”

Чи не виникало бажання приїхати туди самому?

“А що б я там сам робив?”

Часто Вас запрошують на різноманітні зустрічі?

“Так, моя аудиторія – переважно молодь. Я намагаюся їм донести, що таке справжня дружба. Що це не лише гарно проведений разом час і розваги, а коли ти через “не можу” виручаєш свого товариша. У таборі я цьому навчився.

Моє місце на нарах  було поряд з Толею і ще чотирма радянськими офіцерами. Нас разом ганяли на роботу до залізниці. Одного разу приїхав чорний воронок, забрав їх і повіз назад в табір. Повертаємось ми, а нам хлопці розказують, що біля цієї стіни (показує фотографію – прим. ред.) їх розстрілювали, але не просто, а мучили: стріляли в ноги, руки, в живіт… Пісок повністю просяк кров’ю. Потім із сусідньої камери вивели єврея, професора Празького універитету, наглядач бере отой пісок з кров’ю і йому в рот: “Жери, свиня жидівська, руську кров”. Пам’ятаєте, було відео, де наших полонених ведуть у Донецьку? Там ще показують, як охоронець зриває жовто-блакитну стрічку i пхає солдату в рот, говорить, щоб жрав її, свиня українська… І де тут різниця? Яка різниця між тими і цими фашистами? Жодної, виявляється. Тому я й розповідаю цю історію студентам, щоб знали, що фашизм у будь-яких його проявах — велике зло, і що не можна ні в якому разі дозволити, щоб він повторився”.

Торкнулися ми в розмові і тем актуальних. Ігор Федорович як військовий і досі не розуміє, чому віддали Крим, і сподівається на його повернення. На питання, коли війна скінчиться, зазначив: “Коли в обох президентів мозок буде працювати в одному напрямку, а не в різних. Коли один хоче, а інший не хоче воювати, зрозуміло, що ніякого миру не буде”. Як людина з величезним життєвим досвідом, глибокими знаннями у галузі техніки, економіки, історії, він вважає, що фінансувати слід насамперед науку й армію: розвинена наука+озброєна армія = сильна держава. Збудувати таку державу можна буде тоді, коли наші політики не лише кричатимуть про реформи, а почнуть думати не про свої кишені, a про Україну.

“Я хочу, щоб Україна була Україною. Чому ми пишаємося зараз лише вишиванками? Хіба нам нема більше чим пишатись? Пишатися слід людьми, науковими досягненнями тощо.”

 
Фото: Бішко Павло

Фото: Бішко Павло

 

Слід зазначити, що Ігор Федорович – людина багатогранна. Його життєвий досвід безцінний, його поради – мудрі. Звісно, стало цікаво, чи є у нього якийсь секрет довголіття. “Про це мене і пан Президент питав. То я йому відповів і Вам повторю. Я дотримуюсь чотирьох заповідей: не бути жадібним, не заздрити, не бути злим і жорстоким, любити жінок”. З повагою ставитись до жінок – матерів, сестер, подруг, дочок, дружин, колег – найголовніше, цьому вчить він і своїх дітей, і внуків, і правнуків.

Його онука Аліса (супроводжувала Ігоря Федоровича у поїздці до Австрії) додає, що секрет довголіття дідуся полягає ще і в тому, що він, починаючи ту чи іншу справу, робить її захоплено, поринаючи в неї повністю і присвячуючи їй усього себе. Окрім наукової й викладацької діяльності (кілька патентів власних і кілька десятків у співавторстві, видає підручники, сам укладає і набирає на комп’ютері методичні матеріали до своїх лекцій), Ігор Федорович – пристрасний колекціонер, збирає метеликів, жуків, пивні етикетки, кришки, прапорці, монети, купюри – усе впорядковано і систематизовано. Протягом усього життя розгадує кросворди для тренування пам’яті. Думаю, Ігор Федорович просто дуже пристрасно захопився життям.

12 травня в Домівці він радо зустрівся з українською молоддю у Відні і надихнув кожного з нас так само пристрасно захопитись життям.

Дякуємо Вам, бажаємо міцного здоров’я, і до нових зустрічей!

 
Фото: Бішко Павло

Фото: Бішко Павло

Знайшли помилку? Будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Про автора

Марина Костікова

викладач Української суботньої школи у Відні, шукач пригод

4 коментарі

  1. Микола Габорій
    Микола Габорій написав(ла)

    Дякую за цікаву розповідь! На жаль, не вдалось приєднатись до вас

  2. Ірина
    Ірина написав(ла)

    яка ж чудова стаття про таку чудову людину! Треба її перечитувати щодня, а особливо слова “Думаю, Ігор Федорович просто дуже пристрасно захопився життям.”

  3. Olena Akryshora написав(ла)

    Читала з комком в горлі і мурашками по тілу. Схиляймо голови перед такими людьми, бережімо їх і берімо приклад з їхньої мужності, відданості, патріотизму. Автору спасибі.

Залиште свій коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: