Звенислава Гусак, науковець

Звенислава Гусак – скромна і яскрава. Вона скромно говорить про власні вчинки, але є яскравим втіленням надзвичайної любові до своєї професії і рідної землі, хоча вже майже 15 років проживає у Відні.

Звенислава частково змирилася з долею, але не піддалася. Про це свідчить її активна діяльність для української громади, життєві принципи та виховання дітей. Не любить говорити про успіх, але водночас є і успішною, і щасливою. Науковець, який досліджує ракові пухлини, жінка, яка боїться говорити про щастя, щоб не наврочити, мама, яка знає, як зробити так, щоб очі дітей обов’язково світилися.

Zvinka Gusak

Діяльність: науковець, біолог

В Австрії з: 1999

Захоплення: музика, література, історія

Пані Звенислава Гусак, очевидно, відноситься до тих людей, яких обрала професія. Та й вона сама вірить, що існує передчуття долі, принаймні часткове. Завжди хотіла бути біологом, тому старалася цілеспрямовано іти за своїми інтересами і не відхилятися.

Закінчила Львівський державний університет, після роботи в інституті та навчанні в аспірантурі постало питання: «Що далі?» Пані Звенислава описує мені тодішню ситуацію: «Після розвалу Радянського Союзу науковці на ряду з вчителями були «найзакинутішою» верствою населення. Люди просто не могли себе реалізувати». Тоді, здається у такому далекому 1999 році, вона залишає аспірантуру у Львові та переїжджає вчитися до Відня. За 2,5 роки захистила кандидатську.

– То за їхніми мірками ви – геній? – не втримуючись, жартую я.

– За австрійськими мірками я просто інтенсивно працювала. У Львові працювати в інституті було неможливо, треба було вкладати свої гроші, щоб купити реактиви. А тут в мене був чудовий стимул, я хотіла швидше закінчити це все і поїхати додому.

Якби тоді хтось сказав пані Звениславі, що вона житиме у Відні 15 років, каже, не повірила би. Однак, наша держава ані тоді, ані зараз не змогла створити хороші умови для розвитку науки, тому довелося обирати. Звенислава Гусак розповідає, що тодішня ситуація була безальтернативною – або займаєшся наукою за кордоном, або ідеш продавати на базарі в Україні. Вона завжди знала, що хоче займатися біологією пухлин, тому обрала перше і з головою подалася в науку.

Нині Звенислава Гусак працює в науково-дослідному інституті Відня та займається дослідженням лейкемічних та стовбурових клітин, зокрема, впливом стресових факторів на можливе переродження нормальних клітин і зміну їхніх функцій.

Окремим руслом нашої розмови стала українська діаспора. Трохи з сумом каже пані Звенислава, що діаспора її років – це вимите покоління. Водночас надію подає нова хвиля молодих людей, вони – ознака не тільки кількісних змін в діаспорі, а й якісних. Щедрими компліментами і з радістю описує ті свої спостереження: «Почали приїжджати особистості, які хотіли спілкуватися одне з одним, не тільки бідкатися, яка у нас тяжка доля, а й щось зробити. Це був прорив».

Потім у Відні з’явилася українська суботня школа, пізніше створили Товариство української молоді. Про першу пані Звенислава розповідає, наче про дитину. Вона була одним з ідейних натхненників цієї ініціативи: «Сам Бог велів нам створити суботню школу для дітей. Було неможливо дивитися на те, як люди забувають про освіту. Я вважаю, що нація, котра за кордоном не дбає про національну освіту своїх дітей, йде не дуже правильним шляхом. Я маю на увазі повноцінну офіційну освіту».

Zvenuslava Husak

Жінка щаслива з того, що вдалося запустити цей процес, хоча був він надзвичайно складним: доводилося все від А до Я дізнаватися та робити самому, а точніше з такими ж ініціативними однодумцями.

Як підтвердження цьому раптом згадує щасливий випадок з шкільних років – ставили виставу Лесі Українки «Лісова пісня». Пам’ятає дуже добре той приголомшливий успіх, який вони мали у виставі. Саме цей щасливий спогад з дитинства і до сих пір нагадує українці про те, що треба давати дітям можливість проявляти себе і розвиватися. Наголошує, що може і тому так лобіювали ідею відкриття української школи, адже у дітей з дитинства мають світитися очі, вони мають знати своє коріння.

Пані Звенислава вважає, що дуже важливо робити все, аби залишатися собою, щоб твої діти були кращими, ніж ти і не відступилися від чогось рідного. На її думку, якщо ти втрачаєш сам себе, ти втрачаєш щось дуже важливе.

Оте молоде покоління, яке починало Майдан, ті хлопці, які зараз воюють на Сході, перед якими я схиляю голову, це та еліта, на яку у нас надія, як на Бога. І підвести їх і сказати, що ми тут нічого не робили, не навчили своїх дітей бути українцями, хоча у нас були тепличні умови, а лиш заробляли гроші, це ганьба. Я думаю це те почуття сорому, яке не дає згрішити і зробити якусь дурницю
 

Не любить підлості. «З досвіду бачу, що розумні люди – це рідкість, а поєднання розуму і порядності – це унікальний набір. Вважаю, що перш за все має бути чесність перед собою та перед іншими». Саме тому, каже пані Звенислава, що не любить слово «успіх». Адже його дуже часто пов’язують з досягненнями в кар’єрі, а вони нічого не говорять про людські якості. Для неї успіх – це коли людина живе в гармонії з собою, якщо вона не зрадила своїм талантам.

А про щастя взагалі не любить розмовляти, щоб не наврочити, бо щиро вірить, що слова мають силу матеріалізуватися. І підтверджує реплікою, зовсім не типовою для науковця, які мають пояснення, мабуть, на все: «Нічого з того, що є в науці не може заперечити цієї думки, хоча навряд чи щось підтвердить».

Так як ми чимало часу присвятили розмові про Україну, наостанок я питаю: «Чого ж бракує українцям?» Пані Звенислава на секунду задумується, а потім рішуче каже: «Дзеркала». Щоб ми побачили, наскільки ми красива нація, щоб перестали дивитися на себе з точки зору меншовартості, а мали більше самоповаги та поваги до свого ближнього.

Zvenuslava Husak

Чого Вам не вистачає в Австрії?
України. Я коли вдома, мені нічого не треба, все там найкраще. Я б хотіла, щоб після кількатижневого відпочинку, наприклад, можна було піти на роботу і працювати в Україні. На даний момент це неможливо, тому я змушена їхати в Австрію. Бо питання хліба насущного іще ніхто не відмінив.

Про що Ви мрієте?
Оскільки я хочу повернутися в Україну, то і мої бажання пов’язані з тим, щоб Україна, нарешті стала сильною державою. Тому що життя показує, що в цьому світі рахуються тільки з сильними. Люди теж мають бути чесними, порядними і сильними.

Життєве кредо:

щодо роботи – відсутній сам собі шкодить. Якщо ти маєш десь бути, будь там, послухай розумних людей, повчися, і якщо треба, щоб ти себе показав – покажи

Знайшли помилку? Будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Про автора

Лідія Акришора

Dreamer traveler discover. Institut für Publizistik- und Kommunikationswissenschaft, Master Programm. Надихаюся людьми, прагну творити внутрішню гармонію і світло навкруги. Schwerpunkte: інтерв'ю, портрет, тревел-журналістика, соціальні репортажі. Обожнюю фідбек, комунікацію та критику, тому буду рада ідеям щодо наступних героїв або ж тем :-)

2 коментарі

  1. Olena Akryshora написав(ла)

    Нашого цвіту, та й по всьому світу. Чудова розповідь про українку – патріотку! Хай у всьому щастить героїні розповіді, а автору спасибі ! Побільше розказуйте про наших славних українців!

Залиште свій коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: