Історична довідка про Тайну Сповіді

Феномен усвідомлення власної недосконалості та грішності і прагнення спокутувати власну провину перед божеством, був і є присутнім у багатьох релігіях світу. Методи загладження провини були, як правило, різного роду жертвоприношення, котрі мали на меті задобрити розгніваного бога і дати можливість уникнення покарання за скоєне. В Старому Завіті є безліч приписів щодо подібних жертвоприношень, котрі повинен здійснювати віруючий єврей у випадку власної провини перед Богом.
У Католицькій Церкві прощення провини відбувається в спосіб її визнання перед Богом за посередництвом священика, який від його імені відпускає гріхи каяникові. Церква тут покликається на авторитет Христа, який сам прощав гріхи (Мк. 2,5) і дав своїм учням таку ж владу (Ів. 20, 23).

Як відомо, в ранні часи Християнства визнання гріхів відбувалося дещо інакше ніж сьогодні. Людина зобов”язувалась до публічної сповіді перед громадою за скоєні важкі провини. Прощення вона отримувала після виконання накладеної суворої покути (напр. заборона брати участь в богослужіннях протягом багатьох років), яка мала на меті виявити справжність каяття. Саме строгі покути, як і наявність лиш одного шансу в житті висповідатись, були причиною того, що християни відтягували момент покаяння аж до глибокої старості. Приватна сповідь не мала широкого поширення і практикувалась переважно у монастирях в Східній Церкві

У VII ст. ірланські монахи започаткували нову форму сповіді, яка закорінилася і є присутньою у Церкві дотепер. Мова йде про персональну сповідь у священика (не лишень єпископа як це було раніше), до якої можна приступати багато разів протягом життя. У 1215 р. ця форма сповіді, яка за наявності деяких видозмін дійшла і до нашого часу, приписується Церквою як обов”язкова мінімум раз на рік, та одночасно проголошується одним із церковних Таїнств. Відповідно для дійсності цього Таїнства стає необхідним виконання певних умов, таких як: іспит совісті (внутрішній аналіз сумління), жаль за гріхи, визнання гріхів перед священиком, намір їх не повторювати та виконання накладеної покути.

Знайшли помилку? Будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Про автора

Ярослав Гербут

Теолог. Працюю асистентом в Інституті Соціальної Етики, на факультеті Католицького Богослов"я, Віденського університету. Люблю подорожувати та розширювати свої горизонти

Залиште свій коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: