Книжкова шафа. Книга інтерв’ю з Гелен Сіксу

Донедавна Гелен Сіксу була мені відома радше як теоретик, зокрема як авторка “Сміху Медузи”. Завдяки їй я відкрила для себе Кларісе Ліспектор, до речі, українки за походженням, останній роман якої, “Час зірки”, скоро вийде y “Видавництві Анетти Антоненко”. А от Сіксу-письменницю я не знала і почала виправляти цю прогалину з роману “День, коли мене не було там”, а також із книжки її інтерв’ю. Зазвичай усні інтерв’ю авторів не надто інформативні: у них говорять про все, окрім літератури, а коли й про літературу, то автор краще формулює свою естетичну програму в есе, аніж у живій розмові. Випадок Гелен Сіксу – виняток із відомих мені правил.

Те, що можна зробити з мовою,… нескінченне. Що можна зробити з найменшим знаком!… Ось, мабуть, чому так багато людей не пише: адже це лякає. І навпаки, ось чому деякі люди пишуть: адже це п’янить (переклад – Г.Г.)

Це вражає: вона говорить наживо так само, як і пише. Пластично, невимушено, природно тчуться речення і вигадуються неологізми. Кожне питання інтерв’юера для Сіксу – поштовх до розмислів, y які вона занурюється не для того, щоб втекти від відповіді, а для того, щоб знайти найбільш повне і щире, єдино можливе для неї визначення.

Я поставлю собі це питання, тому що воно існує. Я відповім суб’єктивно і безпристрасно: я не пригадую, щоб коли-небудь взагалі писала для когось. Це не означає, буцімто не беру до уваги читача; навпаки, він чи вона вільні. Він вільний прийти або вільний не прийти. Чи вона. Я не знаю, хто це. Я знаю одне: він є (але хто?). Той, перед ким я пишу  (переклад – Г.Г.)

Це одна з форм діалогу з Іншим як кроку в особистісне, а саме цей діалог письменниця вважає основоположним для будь-якої творчості. Без нього все, що можна змалювати, виявиться, за її словами, “автопортретом сліпця”. До власних Інших, з якими вона спілкується за посередництвом письма, вона зараховує Дерріда, Ліспектор, Рембрандта, Цвєтаєву, Кафку, Целяна, Бахманн і Бернхарда. Але перший і найсуворіший Інший автора – це його Я.

… ми ніколи не бачимо самі себе; ми завжди сліпі; ми бачимо про себе те, що повертається до нас крізь (відмінність від) Іншого (переклад – Г.Г.)

Наприкінці книжки вміщена також ілюстрована світлинами автобіографія Сіксу. Читалася вона мені найважче: в ній – неприкрашений біль, котрий переживаєш дуже близько. І все ж прочитати її раджу. З неї можна дізнатися про становлення Гелен: про її відкриття в собі чоловічого “Я” на рівні з жіночим; про її велику дитячу любов і водночас неабиякий страх перед батьком, котрий став для неї уособленням “закону”, але рано помер від туберкульозу; про гоніння євреїв і переїзд до Франції, в якій замість пригноблення єврейської ідентичності раптом відчутно проступає пригноблення жінки.

У Франції з мене перш за все знявся обов’язок єврейської ідентичності. З одного боку, антисемітизм у Парижі був незрівнянно слабший, ніж в Алжирі. З іншого боку, я негайно дізналася, що моєю неприйнятною правдою у цьому світі було те, що я – жінка. Від початку це стало війною. Я відчувала вибух, сморід мізогінії. Доти, живучи в світі жінок, я цього не відчувала, я була єврейкою, я була євреєм (переклад – Г.Г.)

Уважний читач помітить, наскільки особисте, автобіографічне споріднює авторку з її Іншими, з тим же Францом Кафкою. Складається враження, що всіх Інших вона прочитує саме з точки зору особистісного – з точки зору любові. Саме так вона читає Цвєтаєву, головний конфлікт у творчості якої, якщо висловити це простими словами, закручується навколо кохання “вовка” й “овечки”: сильного і слабкого, здатного знищити і призначеного бути знищеним, приреченого відмовлятися від свого жорстокого “я” заради кохання і приреченої кохати цю “солодку жорсткість”. Із таким прочитанням можна не погоджуватися, проте магії слів та аргументів Сіксу важко опиратися. А ненастанно наголошуване слово love розлунюється в зібранні її інтерв’ю повноголосим заклинанням. Можливо, це і є та “вища сила”, котрій, як переконана авторка, потрібно беззастережно віддаватися, коли сідаєш писати. Не ставити їй перепон і не утискати її ніякими заборонами, власними чи накладеними на тебе суспільством, інакше в творі не буде життя.

Геть раптово, в липні, я стала росіянкою і мертвою (переклад – Г.Г.)

Це речення Сіксу я, звісно, витягла з ширшого контексту, проте залишу без коментарів.

Книга: Hélène Cixous. Rootprints: Memory and Life Writing: Hélène Cixous and Mirelle Calle-Gruber. – London: Routledge, 1997. – 254 с. 

Зображення: www.leonidasretakis.com

Знайшли помилку? Будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Про автора

Ганна Гнедкова

Залиште свій коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: