Книжкова шафа: “Маруся” Василь Шкляр

Після довшої відсутності ми знову повертаємося до книжкової шафи. Сьогоднішній роман є особливим, тому що торкається незвичної історії — історії молодої дівчини, яка змушена була стати отаманшею повстанського загону.

М_1
Василь Шкляр, спираючись на архівні матеріали, мемуари, спогади очевидців та родинні історії, відтворює події 1919 року, які точилися передовсім біля Києва та на Житомирщині, поблизу села Горбулів, звідки й були родом Соколовські — дев’ятеро дітей, де майже всі хлопці: Лесик, Дмитро та Василь (найстарший брат, Степан, був священиком, тому не брав до рук зброї, а боровся за душі повстанців молитвою) були отаманами “куреня смерті”, який потім перейменували в “загін Дмитра Соколовського”, а більшовики нарекли їх “бандою Марусі”. “Бандою Марусі” повстанський загін став тоді, коли після загибелі братів, воїни вибрали своїм отаманом наймолодшу сестру — Олександру, яка перед тим була зв’язковою, а далі й сама воювала під проводом своїх братів за волю України. Тоді вона взяла псевдо, найвпертіше, за її словами, жіноче ім’я — Маруся.

М_2
У ті страшні часи, які ще й дотепер нам виходять боком, і повстанці, які підпорядковувалися лише своїм отаманам, і Галицька армія, і Дієва армія Української Національної Республіки воювали на два й на більше фронтів. На Україну перло зразу дві Росії — біла і червона. Ще на початку галичани вірили, що “білим” можна довіряти, вони ж ще царські, а отже мають гідність, та після підлої зради і млявого командування отаманів УНР, денікінці взяли обманом Київ. Вже багато років по тому сотник Галицької армії, Осип Станімір, виступаючи перед публікою в Канаді, згадуватиме ту мить, коли їм наказали “обсадити київську Думу, але не стріляти” і показуватиме свій найсумніший сувенір — ключі від Думи, зі словами: “А ось це ви бачили? Ми взяли її, взяли, Київ був наш!”.

М_3
Та це була Галицька армія, з якою Маруся в той рік час-до-часу перетиналася і допомагала “провітрювати” українську територію від більшовиків. Її маленька армія не довіряла нікому, навіть найріднішим, після того, як всіх братів Соколовських зрадили свої. Маруся не брала полонених, тому що розуміла, що їх, “контру”, загарбницька напасть розстрілювала б на місці. За її добре продуману стратегію і якусь глибоку інтуїцію проведення бою про Сашу почали складати легенди, ще як тільки вона очолила свій повстанський загін. Одні говорили, що вона відьма, інші — що дружина Дмитра Соколовського, яка після смерті свого чоловіка стала на чолі його армії і тепер на тачанці возить з собою в бій тіло покійного. Після цих легенд і сліпому було очевидно: Марусю боялися і залякували нею всіх піддатливих до боягузтва.

М_4
Писати про цей роман — найцікавіше і найважче з усіх: книжка показує ще невідомі закутки української історії в абсолютно новому оформленні — замість того, щоб зробити з головної героїні жертву подій, та страдницю долі, як це часто буває у всяких графоманів, які ще й досі зациклюються на “тяжкій долі українського народу”, він робить її сильною духом, та попри все — спраглою до життя. Саме це і найбільше зачіпає — вижити попри все і “тримати Україну”! Найважче, звісно, дається об’єктивність щодо твору, бо губиш її вже після першого ж речення, ну і Бог з нею. Книжка зараз є актуальною, як ніколи. Вона вийшла до друку минулого року, майже одразу ставши національним бестселером, та не тільки це цікаво. Коли читаєш її, а читаєш швидко, ковтаєш речення, бо хочеш дізнатися, що ж трапилося далі, бачиш, що наша історія просто під копірку повторюється тепер.
Радити почитати “Марусю” — це не сказати нічого, її просто мусиш прочитати і відкинути будь-які сумніви, якщо ще в чомусь сумніваєшся. Тут все, як на долоні.
Підсумувати роман найкраще можна словами автора: “І це вам не Орлеанська Діва, котра воювала іконкою, Маруся доводила свою правду кулею.” Коли настають важкі часи — сподіватися на диво марно, інколи ти сам маєш те диво зробити і тоді армії впадуть, а корінь зла засохне навіки.

Знайшли помилку? Будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Про автора

Соломія Гусак

Майбутній історик мистецтва. Вважаю, що знання, одна з найважливіших речей у світі. Перед знаннями важливим є тільки правда.

Залиште свій коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: