Книжкова шафа: Володимир Єрмоленко “Ловець океану”

Дебютний роман мого колишнього професора Володимира Єрмоленка «Ловець океану» обіцяв «кохання, смерть, провину, красу і втрату» – і не обманув читацьких очікувань. І став бестселером на «Книжковому Арсеналі» в Києві. Його називають «легким читанням», радять читати в гамаку, прихопити з собою в літак тощо. Я вирішила взяти його до своєї «книжкової шафи». З пересторогою, бо опублікований в Інтернеті уривок мене не надто вразив. А от обкладинка Назара Гайдучика – цілком. І не тільки мене: недарма в Instagram з’являється дедалі більше світлин із цією книжкою. Із часом виходу книжці також пощастило: навколо розслаблене літо, на обкладинці блакитне море, в романі – піднесене кохання. Це й справді «ідеальний» набір для відпустки.

Фото: Видавництво Старого Лева

«Ловець океану» звертається до античного міфу й осучаснює його, а заразом і дещо християнізує – за задумом автора. Після повернення на Ітаку Одіссей не знаходить ані дружини Пенелопи, яка б його чекала, ані сина Телемаха. Рідний батько Лаерт не впізнає його. Одіссей усвідомлює, що брав участь у непотрібній і несвоїй (sic!) війні, в чому мені чомусь вбачається прихована критика на сьогоднішню політичну ситуацію, і вирішує пройти шлях (майже релігійної) спокути від Ітаки назад до Трої. Таким чином, окрім Одіссея-оповідача, читач отримує оповідачок: Навсикаю, Каліпсо, Цирцею, Аріадну, Пенелопу, голоси яких в первинному античному міфі не звучали. Ці героїні, так само як і Одіссей, не були психологізовані – досі.

Бо я зрадив свій світ. Бо покинув його без особливих причин, проміняв його на примару, на чужу війну проти далекої Трої, на чужу славу. Я не мав його покидати, я мав прив’язати себе до цього дерева, до цього будинку, до цієї жінки, до цього неба, – бо я не мав рушати зі свого місця, бо я не мав зраджувати свого серця. 

Ті, хто шукає слави, втрачають душу. Ті, хто шукає слави, втрачають здатність обійняти у мирі та спокої. Ті, хто шукає слави, втрачають здатність зупинитися. 

І я зрозумів, що покарання наздогнало мене. І що воно сильніше і нестерпніше за злість Посейдона.

Ідея оберненої хронології не нова, наприклад, мені спадає на думку провокаційний роман «Kindernazi» Андреаса Окопенка. До речі, прізвище вас не обманює: його батько був українцем, а сам Окопенко досить добре пам’ятав Карпатську Україну, – в якому оповідь ведеться від зневіри до віри, від дорослішого віку і розчарування в ідеалах нацизму назад до дитинства та щирої перейнятості ідеологією. «Ловець океану» робить майже те саме, але витончено: герой не повертається в молодість, його «Одіссея» – внутрішня. Це своєрідне повернення блудного сина додому.

Твій дім там, де тобі тепло, де є ніжне дихання поруч, де ніжна рука торкається твоєї шиї і де ти прокидаєшся поруч із тим, кого впізнаєш на дотик. Він знаходив собі це щастя, – і він не прагнув іншого.

Фото: ЛітАкцент

Впізнаваною рисою роману є його стиль. Деякі рецензенти вказують на його схожість із біблійним, проте мені так не видалося. У цьому романі багато поєднувальних «і» та «, тож мені навіть здавалося іноді, що ці «і» створюють у тексті окремі хвилі з бризками піни вгорі. Та й саме нанизування однорідних іменників нагадує нескінченні припливи-відпливи-припливи морської води.

Так, мудрий Одіссею, писав Ментес, я був на Ітаці, я бачив Телемаха, я бачив Пенелопу, вони були живі, але дім твій повнісінький злих людей. Вони хотіли руки Пенелопи, вони хотіли тіла Пенелопи, вони хотіли твоїх земель, вони хотіли твоїх тварин. Антиной був серед них, а також Евримах, а також Агелай, а також Амфіном. Ктессип був серед них, а також Демоптолем, а також Елат, а також Евріад, а також Пейсандр. 

Коли я був у твоєму будинку, Одіссею, в серце моє увійшла Афіна, ти завжди відчуваєш присутність бога в собі, коли він хоче цього, тоді ти бачиш землю, і море, і хмари, і мудрість, і печаль. Вона говорила з Телемахом через мене, Одіссею.

Тож замість біблійної мови я б радше говорила про побудову безперервного ланцюга денотатів. Проблема такого стилю в тому, що денотати нагромаджуються й нагромаджуються, і за ними вже постає порожнина замість єдиного референта. Дивно, що «Ловця океану» назвали «легким читанням»: від нашарувань зі значень та іноді непотрібних ускладнень мені часто хотілося втомлено закрити книжку. Адже однорідність та рівнозначність денотатів у ланцюзі призводить із часом до одноманітності, до невпинного кружляння навколо, до перефразування, до переказування іншими словами… До вічного повернення майже одного й того самого, якщо дозволите вбудувати в мій «ланцюг» ще одне порівняння. Так ніби плетиво тексту весь час зплітає вдень і розплітає вночі вірна Пенелопа. Навколо неї бенкетують наречені, але загалом нічого не відбувається – з дня у день. Брак подієвості, відсутність наративної динаміки характерні також для «Ловця океану».

Буває так, що смуток дає одне серце на всіх. Одне життя на всіх.

І ми ділимо це життя між собою, як велику хлібину, що Евриклея приносила в наш дім, говорячи: вона дихає повітрям Ітаки, плоть від плоті Ітаки, скуштуйте її, й ви відчуєте силу землі.

Такий стиль легко наслідувати. І хочеться наслідувати. Так само як і афористичність письма. У вмінні будувати афоризми полягає особлива його харизматичність і магія.

Найбільше ми любимо те, чим ми не володіємо. Над чим ми не владні, що завтра покине нас, що повернеться до нас спиною. 

Це воля до безвладності, воля до безвласності.

Це вічне неповернення одного й того самого.

В останньому реченні помітний Єрмоленко-філософ; зрештою, складно втриматися від видозміненої цитати з Ніцше, коли опрацьовуєш Античність і пишеш про Аріадну. Натомість у наступному уривкові, який мені подобається, певно, найбільше в романі, відчитується Єрмоленко-музикант.

Я засинала з думками про нього і прокидалася з думками про нього. Сон – це лише пауза у пристрасті, можливість відпочити. Ти прокидаєшся і починаєш можливість відпочити. Ти прокидаєшся і починаєш мелодію з ноти, що нею закінчила ввечері. Та сама нота, вона просто заснула разом із тобою.

Фото: ТСН

Деякі афоризми видаються, втім, досить слабкими: коли автор говорить просто про складне, він іноді, сказати б, надто спрощує. Як-от «Життя, Навсикає, дається не для того, щоб стрибати у море»; «Знайте, у кожному чоловікові є дитина, і в кожній жінці є мати цієї дитини»; «Але занадто велика віра в свою силу є слабкістю» тощо.

Цікаво відзначити, що спроба осучаснити міф про Одіссея, наблизити його до українського читача вже була зроблена Тимофієм Гаврилівим. До образу Одіссея письменник звертається двічі: у «Щоденнику Одіссея» (2003) і пізніше в «Де твій дім, Одіссею?» (2006). Остання книжка написана прозою, але автор визначає жанр як поему. Поетичність мови, хоч засоби вираження в авторів і різняться, єднає «Де твій дім, Одіссею?» та «Ловця океану». Спільним є також і те, що український Одіссей в обох випадках мало подібний до хитрого, безкарного, іноді безсовісного і безжального античного героя.

Ми єднаємося з болем, коли він наш. І ми не розуміємо його, коли він чужий. Стати катом після того, як ти був жертвою, дуже просто. Завдати болю після того, як ти відчув цей біль, дуже просто. 

Ми всі рано чи пізно стаємо схожі на наших кривдників.

Володимир Єрмоленко, наприклад, немов не задовольняється фіналом Гомера і створює власний фанфікшн, в якому Одіссей позбавлений визначальної для нього хитрості (він свідомо відмовляється від неї у сцені з сиренами, забуває про обережність із Сциллою і пробує наново підкорити Трою інакше, ніж Троянським конем), натомість наділений почуттям провини. Його історія будується як сповідь, а відтак читач цю сповідь нібито не має «морального права» судити того, хто йому сповідується. Навіть втрату воїнів на зворотньому шляху через Сциллу ми ладні йому пробачити, хоч він і не відчуває за неї особливої спокути, адже його повернення має благородну мету. До того ж Одіссей частково виправданий тим, що всі двадцять років блукань діяв не самостійно, а корився волі інших владних жінок, богів або фатуму. Остаточного ж виправдання Одіссей мав би зажити в наших очах після відбудови Трої – міста, яке радо приймає в себе колишнього завойовника і перетворює на царя. Мені спочатку здавалося-мріялося, – що поза патетикою кінцівки ховається авторська іронія, можливо, хоча б знову натяк на сучасну політику і ворожого загарбника, якого приймають за свого, проте їх, напевно, таки немає:

І знову Одіссей піднявся високою баштою, і знову кинув погляд на троянців, і знову набрав повітря в легені.

І всі розступалися перед ним, як перед великим володарем, а деякі падали перед ним і обіймали його коліна. Подив був у їхніх очах, подив, страх і захоплення.

Він відчув, як увесь цей натовп став слухняний йому, став продовженням його тіла, став його диханням. Він відчув, ніби є початком і духом великої річки, і вона потече на північ чи на південь, і вона стане на задні лапи перед усім світом, якщо він захоче. 

Фото: Yakaboo

Із жіночими образами, хоч у деяких рецензіях і вказують на їхню однобокість та неавтономність, на мою думку, трохи краще. Рятують стримано сміливі, але добре виписані еротичні сцени, а також факт, що ці жінки завдяки пророчиці Кассандрі спромоглися стати оповідачками своїх життів. Так, вони розповідають нам про себе тільки у стосунках із Одіссеєм, але єдина хитрість нового Одіссея – і хитрість автора – полягає в тому, що Одіссей не вислуховує історії повністю, а просить Кассандру вибрати з них тільки те, що йому важливо почути. Таким чином він не надто обтяжує себе історіями коханок і дружини, бо вони йому, врешті, не такі й цікаві, а заразом не обтяжує і власної оповіді надмірними ліричними відступами.

Розкажи мені мою історію. Але так, як її бачили інші. Ті, хто мене любив, ті, хто мене ненавидив. 

Розкажи мені про мене, але так, ніби я більше не Одіссей.

Моє ставлення до роману досить неоднозначне: начебто він не обманув також і моїх читацьких сподівань, – зрештою, задум анонсували завчасно, уривок оприлюднили теж заздалегідь, і уявити, яким буде книжка, було більш-менш можливо. Але вже на етапі прочитання уривку на сайті видавництва мене взяли деякі сумніви. І те, що вони підтвердилися, завадило, на жаль, полюбити цей текст. Зате дало поштовх до роздумів про те, що мене влаштовує, а що не влаштовує в сучасних художніх творах.

Книга: Володимир Єрмоленко. Ловець океану : Історія Одіссея. Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. – 215 с.

Знайшли помилку? Будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Про автора

Ганна Гнедкова

Залиште свій коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: