Українське серце Відня

Недільного ранку, крокуючи напівпустою вуличкою Постґассе, що знаходиться у центрі Відня, часто можна почути українську мову. Люди різного віку та роду занять ідуть до церкви св. Варвари, що затаїлася серед інших будівель центральної частини міста. Мало хто знає, що як і будівля храму, так і сама парафія св. Варвари має цікаву історію.

Історія каплиці сягає до середини ХVI століття. У 1573 р. була заснована оо. Єзуїтами Марійська Конгрегація, того ж року була посвячена каплиця св. Варвари. Основною метою Конгрегації було особливе почитання Діви Марії та поширення практик іґнаціанської духовності серед мирян. Важливе місце займала також св. Варвара, набожність до якої особливо практикував св. Станіслав Костка. Вважається, що саме через молитви та духовне заступництво св. Варвари він видужав від тяжкої хвороби. Довгий час каплиця була духовним осередком Товариства Ісуса, допоки у 1679 р. її не передали Східній Академії.

Після першого поділу Польщі 1772 р. частина її території відійшла до Габсбурської монархії. Однією із них була Галичина, яка на момент відходу була найменш розвинута у всіх сферах життя, а її населення – одне з найбідніших. Однак стається дуже цікава подія. Уже за три роки після приєднання до найбагатшої на той час імперії в Європі саме етнічні русини удостоюються отримання храму для забезпечення своїх духовних потреб від самої імператриці Марії-Терезії (1717-1780). Цим храмом була колишня каплиця оо. Єзуїтів, існування яких, внаслідок реформ імператора Йосифа ІІ, було призупинено, а будівлі, що перебували у їхній власності, розприділено на різні потреби.

Так, колишню римо-католицьку каплицю переобладнали у храм для українських католиків візантійського обряду. Ви запитаєте: “А де ж вони молилися до того?”. На думку австрійського історика Пльохля, потреба у церкві виникла якраз після поділу Польщі, у той час, коли разом із заможними польськими сім’ями, які переселялися до столиці нової імперії, приїжджали також русини із Галичини, які допомагали їм у побуті. Окрім цієї соціальної групи, до Відня почали приїздити військовики із Галичини, а згодом і молоді особи, які бажали навчитися військовій справі.

Через рік було засновано також духовну семінарію, повна назва якої “Королівська греко-католицька Генеральна Семінарія у Відні при св. Варварі» (у лат. оригіналі “Regium generale Seminarium Graeco-Catholicum Viennae ad Sanctam Barbaram”), хоча часто можна почути лише скорочення, яке уже увійшло в історію як “Barbareum”. Хоча й семінарія проіснувала лише 10 років, проте її випускники стали відомими діячами, і не лише церковними.

Тим часом, у 1784 році імператор Йосиф ІІ державним декретом придворної канцелярії надав статус храму св. Варвари як повноцінної парафії вірних Греко-Католицької Церкви. Першим парохом української церкви у Відні був отець Чину св. Василія Великого Єронім Стрілецький (1784-1804). Не менш активну душпастирську працю проводили наступні парохи: о. Іван Ольшанський (1804-1813), о. Іван Снігурський (1813-1818), о. Іван Фогараші (1818-1834), о. Петро Паславський (1834-1847). Як перші душпастирі української громади у Відні, вони намагалися різними стараннями консолідувати українців, що перебували в еміграції в одне ціле. Відновлена згодом духовна семінарія, в якій навчалися вихідці із Галичини, Буковини та інших провінцій імперії, протягом 40 років існування випустила 4 єпископи УГКЦ, чимало професорів та докторів богослов’я та філософії.

st-barbara-kirche-inner

Церква Святої Варвари. Фото Яромир Бабський

На початку ХХ ст. парафіяльне життя церкви по-новому ожило. У 1915 р. у містечку Бєла, що на території Польщі, було віднайдено і святково перенесено до церкви св. Варвари мощі священномученика Йосафата Кунцевича. Трагедія Першої світової війни принесла чергову хвилю українських переселенців, які шукали порятунок на Заході. Із документів довідуємося, що після війни у Відні було 30 000 українців, які походили не лише із Західної частини України. У цілій Австрії, внаслідок різних причин, перебувало понад 100 000 вихідців з України. Для багатьох із них ця країна була лише транзитною, а попереду чекала ще далека заокеанська подорож.

Українська церква св. Варвари була основним осередком, навколо якого гуртувалися українці. Події міжвоєнного періоду, а пізніше війна були загрозливими для життя церковної спільноти. Ліквідація Української Греко-Католицької Церкви більшовицьким режимом в Україні вела за собою небезпеку існування цієї Церкви за її межами, зокрема в Австрії, на території якої після завершення Другої світової війни перебували радянські війська. Декретом Конґреґації у справах Східних Церков від 3.10. 1945 було проголошено Віденського Архієпископа Ординарієм для католиків візантійського обряду. Таким чином душпастирська робота для українців в Австрії була зосереджена у семи деканатах, бл. 50 парафіях, які налічували 83 священиків та 20 000 вірних.

З того часу минуло більше півсотні років. Кількість українців в Австрії дещо зменшилася, однак останні роки прибувають все частіше студенти, молодь на навчання та працю. Церква св. Варвари і надалі залишається місцем, де вони знаходять частинку України, брак якої так відчувається на чужині.

Знайшли помилку? Будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Про автора

Ольга Кмита

Голова Товариства Української Молоді в Австрії

4 коментарі

  1. Olena Akryshora написав(ла)

    Перебуваючи у Відні, рада що і мені вдалося відвідати цей святий храм. Дуже цікава розповідь, спасибі автору)))

  2. Лариса написав(ла)

    Дуже цікавий опис. Дякую.
    Варто б додати про українців, які були вибрані послами (депутатами) до Австрійського парламенту.
    Дідо мого чоловіка (о. Стефан Онишкевич) був послом 1907-1918. Історикам, або й студентам історії, було б дуже цікаво розшукати тексти промов українських послів, в обороні прав українців. Напевно вони ще є в державних архівах.

  3. Ольга
    Ольга написав(ла)

    Дуже дякую Вам за відгуки. Щодо архівних пошуків, думаю це ще попереду. Адже українці у світі, і в Австрії зокрема, залишили помітний слід, який неодмінно повинен бути записаний на сторінках нашої історії

  4. Gheorghita Dobrica написав(ла)

    Liebe Frau Olga!

    Ich freue mich, dass es noch Menschen wie Sie gibt, die sich mit der Geschichte der Pfarre Sankta Barbara befassen.
    Ich würde mich freuen, wenn Sie in der Zukunft in Ihren Artikeln Wilibald M. Plöchl nicht tendenziös zitieren, sondern ganz.
    Auf diesen Weg möchte Sie freundlich auf zwei Sachen aufmerksam machen.
    Erstens: Josef II. und Maria Theresia haben 1775 die Pfarre Sankta Barbara samt dem Konvikt zwecks der Heranbildung des jungen Klerus des Orientalischen Ritus edelmütig übergeben. Plöchl, St. Barbara, S. 27. Es kommt nirgendwo vor, dass es eine ukrainische Pfarre war.
    Zweites: Als das Priesterseminar im Jahre 1774 gegründet wurde, waren die Studienplätze für die Studenten aus zwei siebenbürgisch-rumänischen Diözesen (Oradea und Fagaras), aus einer hinterkarpatischen Diözese (Munkacs) und aus der kroatischen Diözese Krizevac vorgesehen. Plöchl: S. 40. Die Ruthenen, wie die Ukrainer damals bezeichnet wurden, kamen erst ein Jahr später dazu.

    Der Wahrheit zur Liebe, sine ira et studio, verbleibe ich mit freundlichen Grüße,

    Gheorghita Dobrica

Залиште свій коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: