Інтерв’ю з вінницьким кіборгом: Статусу учасника АТО у мене й досі немає

37-річний Леонід — це один із восьми кіборгів, які зараз знаходяться на лікуванні у вінницькому шпиталі. Так, ви прочитали правильно, саме у вінницькому, а  не у віденському, бо не кожному пораненому бійцю, на жаль, щастить лікуватися закордоном. Статус героя він вже має, а от із статусом учасника АТО ситуація складніша.

До війни він, як і більшість наших захисників-добровольців, не був пов’язаний із військовою справою. Леонід займався у Вінниці рекламним бізнесом і жив собі звичайнісіньким життям. Та після трагедії в Іловайську чоловікові вже остаточно увірвався терпець — уже наступного дня він записався добровольцем до батальйону «Донбас». У ексклюзивному інтерв’ю кіборг розповів про те, чому бійці тримали до останнього оборону донецького аеропорту і чи є дієвими, на його думку, чергові  перемир’я.

Сторінка: Леоніде, розкажіть, що підштовхнуло Вас до того, щоб поїхати на Схід добровольцем?

Леонід: Я побачив, що там на Сході не народні повстання чи громадянська війна, а безпосередньо відкрита присутність військ сусідньої держави. 14 вересня я вже був бійцем батальйону «Донбас».

Якою була військова підготовка до того, як Ви вирушили на передову?

Підготовка проходила у Дніпропетровську. Спочатку це був тренувальний табір, а потім зовсім на полігон переселили — у палатки, так би мовити, для тренувань. В результаті, у жовтні місяці ми усією своєю групою перейшли до регулярної армії, до 93-ої бригади.

Хто був з Вами разом у батальйоні? Це все були добровольці чи були серед них також професійні військові?

Насправді було дуже мало професіоналів, але все ж, лиш завдяки їм ми мали змогу хоч чомусь навчитися. Незважаючи на те, що вони прийшли на фронт не інструкторами, вони нас дуже охоче навчали усьому, що вміли, і, в результаті, непогано підготували. З нас у 93 бригаді змогли сформувати роту штурмовиків. На жаль, ті хлопці виявилися єдиними, хто був зацікавлений нас хоч чомусь навчити.

Чи оснащували вас усією необхідною амуніцією?

Уся моя амуніція на загальну суму близько 30 тисяч гривень залишилася у донецькому аеропорту. Усе те, що у мене було, окрім канадської форми, було придбано не за кошт держави. Хоча й каску, і бронежилет також можна було б отримати, але якість їх була не надто високою. Мене на фронт збирали мої близькі, друзі і волонтери, за що велике їм спасибі. Нам, хлопцям на фронті, не зрозуміло, куди держава витрачає кошти від «податку на війну». Можна, звісно ж, розписати, що ці гроші ідуть на їжу, паливо чи, наприклад, на патрони, але патрони інколи попадалися нам ще 47-го року. Вінницький кіборг у зоні АТО

Коли Ви потрапили у донецький аеропорт, яке там було на той час становище?

Там завжди однакове становище було: постійний, безперервний бій. Я не хочу детально описувати перебіг боїв, бо я не маю права зараз розкривати цю інформацію, адже наші хлопці ще й досі там. Найголовніше, що підрозділ свою задачу виконав. За рахунок коридору, що нам вдалося зробити, була змога три дні вивозити людей із аеропорту, а це вже дорого коштує. Хоча, як ми вже потім зрозуміли, мабуть, нашій країні були більш потрібними мертві герої, аніж живі.

Який реальний стан речей стосовно воєнної техніки? Як оснащена наша армія на передовій?

Ми були оснащені десятьма БМП (бойовими машинами піхоти), як і належало, але ці машини були дуже старими і майже непридатними для експлуатації. Усі їхні поломки проявлялися у боях. Уся ця нова техніка, яку показують по телевізору, я її в очі не бачив. Може у якихось підрозділах вона і є, але у нашому не було.

Побачивши ситуацію зсередини, як Ви думаєте, чи принесе щось чергове перемир’я?

Так виходить, що за дивним збігом обставин, кожне перемир’я збігається з ротацією російських військ. Ніяких сепаратистів там немає. Ми ведемо бої з регулярною російською армією. Навіть ті, хто себе називають сепаратистами, є російськими найманцями; ті ж сепаратисти з українськими паспортами, які реально спочатку повірили в цю ідею ДНР і ЛНР, то їх просто зараз уже в живих не залишилося, тому чергове дипломатичне перемир’я призведе лише до військової ескалації.

Які настрої зараз реально у місцевого населення?

Я ніколи не міг зрозуміти, як так може бути, що люди в одній країні мають різний менталітет, але на Сході я дійсно побачив, що таке можливо. Вісімдесят відсотків населення — це реально байдужі люди. Буде перед ними стояти хтось із лідерів ДНР — вони будуть кричати: «ДНР!», буде перед ними стояти Порошенко — вони будуть махати українськими прапорами і кричати – «Вільна Україна!». Їм все одно. Я не хочу нікого з них образити, але ці люди живуть ще за радянськими порядками, вони звикли жити, коли їм вказують, як їм жити. Є звичайно й ті, хто вийшов захищати свою землю — в нашій роті відсотків тридцять було з Донецька і Луганська.

Як ви для себе визначали стратегічне значення донецького аеропорту, який ви захищали?

Я не буду вдавати із себе великого воєначальника, можливо, аеропорт і мав якесь вагоме стратегічне значення, але ми його захищали не тому. Я не раз розмовляв з простими цивільними людьми, які спостерігали за тим, що відбувається у новинах, і аеропорт був для них головним символом протистояння. Ми всі були тоді за те, щоб його тримати. Тримати, як символ нашої перемоги. Звісно ж, що там вже зараз практично нічого не залишилося і оборону далі було тримати неможливо.

Як і коли Ви отримали поранення?

Це сталося вісімнадцятого січня. Ми знаходилися якраз безпосередньо перед вишкою — місцем, яке найбільше обстрілювалося. Наша БМП зупинилася і ми, дві групи по 6 людей, були вимушені за нею присісти. І тут, прямо посередині, влучив снаряд. Але, хвала Богові, ніхто не загинув. Хлопець, який нас звідти забирав, був командиром БМП. Він був сам поранений, але незважаючи на це, чотири рази повертався у зону бойових дій і вивозив інших поранених доти, доки йому вистачало сил. Звати його Олександр, прізвища я, на жаль, не знаю, бо ми одне одно називали по «позивних». Спочатку мене доставили у Селидове, потім Красноармійськ, далі в Дніпропетровськ, де мені вже витягли осколки з ноги, а потім вже вінницькі волонтери перевезли у вінницький госпіталь, де я лікуюсь і понині. Ось він, і такі, як він, і є справжніми героями.

Наскільки важким є Ваше поранення і чи отримали Ви статус учасника АТО по поверненню?

На правій нозі куля пройшла наскрізь, але оскільки кістку не зачепило, я можу ходити, а ліва — була двічі переламана і з неї витягли два осколки. Мені зробили дві операції, тепер залишилася лише реабілітація. Незважаючи на усе це, у лікарні я отримав довідку, де написано: «захворювання», тобто це так, ніби у мене нежить, або кашель. Статусу учасника АТО у мене й досі немає, мені сказали, що для його отримання я маю ще привести двох свідків, котрі доведуть, де саме я отримав ці поранення. Хоча варто зазначити, що за своє лікування ні я, ні хлопці, нічого не платили, усе нам робили безкоштовно.

Як Ви ставитесь до того, що вас називають «кіборгами»?

Ви зрозумійте, Кіборг — це назва, яку вигадали російські бойовики, бо вони ніяк не могли перемогти наших хлопців. Можливо, що «старожили» так там одне одного й називали, але я, принаймні, ніколи такого не чув. Це вже просто стало таким собі коротким поясненням того, хто ти такий і де воював. Але по великому рахунку, кожна людина, яка там була і не проявила боягузтва — достойна називатися кіборгом.

Як почувають себе зараз фізично, а головне психологічно хлопці, які знаходяться разом з Вами у вінницькому шпиталі?

Найболючіше це все переживали і переживають молоді юнаки до 22 років. Для них дуже складно було усвідомити, як може таке бути, щоб зрадили свої, зсередини: коли підрозділ «зливають», коли не оформлюють учасника АТО по поверненню, звісно ж, це все вбиває бойовий дух. Коли я йшов, то у мене не було ілюзій, тому не було й розчарувань. Я пішов воювати, бо не хочу чекати, коли прийдуть сюди, у моє місто.

Чи є, на Вашу думку, вихід із цієї ситуації?

Я вважаю, що це все реально закінчити протягом місяця. Звісно ж, будуть втрати, але що, хіба зараз ми не втрачаємо наших людей? Якщо дозволять по-справжньому йти вперед, то ми переможемо, у цьому я не сумніваюся.

Знайшли помилку? Будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Про автора

Юліана Maтусова

Шукаю потрібні і влучні слова, щоб описувати життя навколо. З одного боку—пасивний спостерігач дійсності—журналіст, а з іншого—людина, котра намагається не тільки писати дієсловами, але й жити ними.

1 коментар

Залиште свій коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: